Швидкого миру не буде: чи встоять "червоні лінії" України

Після довгої телефонної розмови президента США Дональда Трампа з російським диктатором Володимиром Путіним очевидно, що швидкого миру, якого так прагне американський лідер, не буде.

Головним результатом другої з моменту інавгурації президента США Дональда Трампа розмови з російським диктатором Володимиром Путіним стало те, що американському лідеру вкрай важко реалізувати своє бачення швидкого миру в Україні. Схилити Москву та Київ до угоди, прийнятної для обох сторін, навіть через енергійне примушування до цього України з одночасним улесливим торгом з РФ, не вдається. Максимальний ефект, отриманий від довгих телефонних розмов з Путіним – сторони домовились домовлятись.

Те, що телефонні балачки ні до чого конкретного не призведуть, було зрозуміло, з огляду на кілька факторів.

Нагадаємо, ще під час першого діалогу Трампа і Путіна на початку лютого, останній погодився, що дострокове врегулювання в Україні "може бути досягнуто шляхом переговорів". Проте поки що "переговори" зводяться до намагання "продати" Трампу гіпотетичне розв’язання проблем, приміром, з хуситами (допомога в деескалації в Ємені) чи посередництво в переговорах з Іраном щодо ядерної угоди, в обмін на поступки в українському питанні.

Ще один момент – Росія продовжує просувати свій давній ультиматум про офіційне визнання російськими чотирьох окупованих нею областей України, вимоги нейтральності й позаблоковості, обмеження військового потенціалу, зокрема скорочення чисельності Збройних сил України, і так далі. На додаток до цього, напередодні другої телефонної розмови з Трампом Путін висунув заздалегідь неприйнятні умови навіть для тимчасового "перемир’я": Україна має відмовитись від мобілізації, а її партнери – припинити постачання озброєння.

Своєю чергою, Україна теж окреслила свої "червоні лінії", які не підлягають обговоренню. Мова про статус Криму та інших тимчасово окупованих Росією територій, які РФ воліє бачити "своїми", обмеження чисельності українського війська, вибір України щодо участі в тих чи інших союзах (ЄС, чи НАТО), а також обмеження обороноздатності та можливостей армії.

Зберегти позиції

За словами очільника МЗС України Андрія Сибіги, перераховане – це ті фундаментальні речі, про які знають усі партнери України. Тож ніхто (тим паче Росія) не має вирішувати за нашу державу, як і куди їй рухатись. Але, заради справедливості, варто також розуміти, що зберігати ці "червоні лінії" доведеться протягом тривалого часу.

Приміром, коли говоримо про всі окуповані РФ території та її вимоги щодо них, маємо визнати, що повернути їх військовим шляхом не вдасться. Але це не означає від них відмовитись. Тож, коли держсекретар США Марко Рубіо заявляє, що на якомусь етапі перемовин обговорювалась потенційна втрата територій Україною, потрібно звертати уваги на те, що наразі ніхто не заявляє про юридичне визнання окупованих регіонів України російськими.

"Поки що не було ознак того, що американська сторона буде вимагати визнання їх російськими. Це, вочевидь, дійсно "червона лінія", причому не лише для України, але й для міжнародної спільноти. Адже зміна повоєнних кордонів, які були зафіксовані в міжнародних угодах, та їх визнання – це повна руйнація чинного світового порядку", - зазначає кандидат політичних наук, академік Академії політичних наук України Максим Ялі.

Однак, на його думку, ймовірно, від України будуть вимагати визнати фактичний контроль РФ над окупованими територіями, шантажуючи припиненням військової допомоги.

Схожа історія з намірами України приєднатись до НАТО. По-перше, деякі українські аналітики вважають, що на момент ймовірного вступу України, Альянс взагалі може припинити своє існування у звичному зараз вигляді. По-друге, вже зараз в Європі існують не беззмістовні побоювання, що захищати власний східний фланг доведеться без США. Тобто, ймовірно, покладаючись на власні сили, а не безпекову парасольку Альянсу.

Водночас це може спонукати європейські країни створювати власні союзи. І Україна тут – не виняток.

"У нас є суверенне право створювати союзи з окремими країнами-членами Альянсу. І такі ситуативні союзи вже приходять на зміну тих інституцій, які утворилися після закінчення Другої світової війни", - зазначає Максим Ялі.

Чужі амбіції

Насправді увесь звичний світопорядок, який сформувався після Другої світової, зараз летить шкереберть. Причиною тому, зокрема, амбіції президента США Дональда Трампа. Можна скільки завгодно пояснювати дії його адміністрації американоцентризмом, політикою "America – first", MAGA тощо. Але важко не помітити тривожні "дзвіночки" як щодо заяв про Канаду як 51-й штат, так і про невідворотну анексію Гренландії.

"Хоча це відбувається лише на рівні заяв, це певний індикатор. І це має насторожувати", - вважає політолог Володимир Воля.

На його переконання, однією з рятівних соломинок для України може стати внутрішньореспубліканська опозиція до діяльності Дональда Трампа: "Сподіваюся, що в американському політикумі залишилася частка людей зі здоровим республіканським духом, які виступатимуть проти будь-якої спроби торгувати Україною… Якщо Україна та Європа не припинятимуть боротьбу проти РФ, то на цьому тлі США виглядатимуть як ганчірка. Це може бути інструментом для антитрампівських сил у політичній боротьбі проти Трампа. І це може вплинути на його політику".

У будь-якому разі Україна має не здаватися і намагатися відстоювати свої позиції: "Усіма можливими каналами, залучаючи європейських союзників,  аби показати американському президенту, що насправді Путін його зневажає і не вважає великим перемовником. Ба більше, розглядає посередництво 47-го президента США лише як інструмент тиску на Україну задля її капітуляції на російських умовах".

Експерт Ради зовнішньої політики "Українська призма" Олександр Краєв додає, що у України не так багато засобів, аби відстояти власну позицію.

"Окрім успіхів Збройних сил України, підтримки європейськими партнерами угоди про рідкісноземельні метали, насправді засобів для відстоювання власної позиції не так вже і багато", - зауважив Краєв.

Однак на користь України може зіграти часте небажання Путіна дотримуватися взятих на себе зобов’язань: "Він може, як у 2014-2014 роках погодитися на якісь попередні умови і потім їх порушити, продавлювати власну позицію, витягувати власне бачення порушення режиму припинення вогню, яке партнери нібито будуть не помічати… Росіяни мають певні підходи, як вони можуть цю систему під себе використати. Це - одна з причин, чому вони погоджуються на переговори про припинення вогню. Чи може це роздратувати Трампа? Може".

Мир за будь-яку ціну?

Глобально, Україна не може вплинути на бачення російсько-українського миру з боку США. Але й США тепер не можуть погодитись на мир лише на умовах РФ, адже це означатиме для Трампа політичне самогубство.

"Для того, аби мирні домовленості працювали, потрібно погодження усіх сторін. Але для Трампа підставити Україну та просувати російський формат миру означатиме політичне самогубство. Адже є головний спостерігач – Китай. Трамп не може допустити, аби Піднебесна побачила, що він не може захистити партнерів та союзників", - вважає Олександр Краєв.

На його переконання, Трампу було б цікавіше показати небажання Росії йти на певні домовленості, але паралельно продовжувати тиск на Київ та Москву, "аби ці перемовини у щось перетворилися".

"Ключовою ціллю для Трампа досі залишається припинення вогню, як базова точка старту для переговорів. Для нас зараз вкрай важливо, що Білий дім, устами Рубіо, жорстко заявив, що тема припинення допомоги Україні, в тому числі і розвідданих, взагалі не обговорювалося (Кремль це подав, як свою базову вимогу до продовження переговорів про мир). Однак Путін виграв найголовніше зараз для себе - час. Тепер він спробує максимально втягнути США в спільний іранський кейс, максимально просунутись в економічній угоді, запропонованій американцям в Ер-Ріяді… І буде звинувачувати Україну в зриві переговорів, щоб добиватися припинення допомоги", - зазначає політолог Вадим Денисенко.

На жаль, усе це свідчить про те, що Трамп, з точки зору Путіна, виконав свою головну функцію – повернув Росію в міжнародний переговорний процес. На жаль, це - підігравання сприйняттю РФ не як країни-ізгоя, агресора та злочинця, а як рівнозначного суб’єкта. Тепер Росія намагатиметься диктувати умови не лише Україні та Європі, а й США.

Ярослав Конощук

УНІАН в Google News