Міністр закордонних справ Ізраїлю Ісраель Кац заявив, що генерального секретаря ООН Антоніу Гутерреша оголошено персоною нон грата, йому заборонено в'їзд до цієї країни. Такою стала реакція на заяву Гутерреша, зроблену після атаки Ірану по Ізраїлю балістичними ракетами. Генсек ООН, звісно, засудив розширення конфлікту на Близькому Сході, зазначивши, що "ескалація має припинитися", однак зробив вигляд, що не зрозуміло, хто завдавав цих ударів.
Ізраїль назвав речі своїми іменами.
Хоча Антоніу Гутерреш навряд збирався їхати до Ізраїлю, це – політична позиція країни, демонстраційний крок, який вказує, що керівник міжнародної організації не відповідає принципам і засадам, задля яких ООН створювалася - запобігання війнам. Адже про це не може йтися, коли в організації навіть не називають агресора агресором.
Мало того, що вже була не одна скандальна історія, коли йшлося про те, що представники ХАМАСу працювали в структурах ООН й отримували фінансування. Позиція щодо останніх ударів по Ізраїлю чітко показала імпотентність міжнародних структур, зокрема ООН, які не можуть чорне назвати чорним, а біле – білим. Вони начебто намагаються зберігати нейтральність, хоча йдеться про явні ознаки агресії з боку Ірану. В Статуті ООН чітко прописана відповідальність агресора – повне засудження. Проте в організації вдають, начебто не знають, хто веде обстріли Ізраїлю. Для України - дуже знайома ситуація…
Тому Ізраїль говорить, як є: ООН втрачає ту функцію, заради якої створена, не відповідає викликам часу і, відверто, такою своєю позицією – удаваним нейтралітетом - фактично підігрує терористичним режимам.
До речі, це спільна проблема міжнародних організацій, які сповідують лівацтво, коли агресор і його жертва фактично урівнюються. Згадаймо ще одну скандальну історію, коли Amnesty International заявила, що українська армія нібито порушує закони війни, тому однаково винувата разом з російською армією. Такі міжнародні організації намагаються показувати, що вони нібито над конфліктом, не мають до нього ніякого стосунку. Але це не так.
На жаль, та сама ООН перебуває під контролем авторитарних країн, зокрема, Росії. А Статут ООН так прописаний, що змін очікувати недоцільно. Наприклад, щоб виключити країну з ООН, потрібне рішення Генеральної асамблеї за рекомендацією Ради безпеки, а там сидять Росія і Китай. Тому єдиний спосіб викинути ту саму Росію з ООН - використати аргумент, що вона не проходила процедуру вступу до ООН, коли розвалився Радянський Союз. Там була казусна ситуація: Україні не потрібно було вступати в ООН, бо Україна разом з Білоруссю та СРСР була серед країн-засновниць ООН. Росії ж тоді не існувало. Коли СРСР розвалився, Росія просто змінила табличку в Радбезі ООН, фактично, присвоївши собі місце СРСР. Тобто, РФ не проходила процедуру вступу до організації і, тим більше, включення до складу Радбезу ООН. Проте, США на це тоді заплющили очі...
Сьогодні вже існує прецедент Тайваню. Нагадаю, до 1971 року він був у складі Радбезу ООН замість Китаю. І його виключили з процедурних питань. Тобто, щоб розв’язати питання з Росією, потрібна політична воля західних країн, які повинні розуміти, куди це все рухається і що вони мають діяти як глобальні поліцейські, а не вдавати із себе страусів, що ховають голову в пісок.
Але наразі аморфна позиція ООН свідчить про те, що організація фактично є союзницею країн, які ведуть агресивні дії.
Поки що Україна не може поводити себе як Ізраїль, який чітко демонструє відсутність комплексу меншовартості. Але Україна вже близька до таких заяв. Чим сильнішими ми будемо ставати, тим більше ми повинні заявляти свою позицію. Коли у нас буде більше ракет з дальністю ураження дві чи три тисячі кілометрів (а краще – п’ять тисяч, або, бажано, ще й ядерна зброя), тоді можна собі дозволити так розмовляти. Врешті, й ООН може змінитися після Третьої світової війни, яка вже йде.
Тарас Загородній, керівний партнер Національної антикризової групи
