"І пішли вони до міста Парижа. Брели лісами темними. Йшли ланами широкими. Лізли горами високими. На шляху у містах концерти давали (з великим успіхом). Так Парижу й дісталися", - це фрагмент відомого радянського мультику, де собачка Жужа та кішка Маха йшли до Парижу щоб головного героя Ваньку врятувати та лиходійку-зрадницю Улянку покарати.
Приблизно таким чином діяли й Кір Стармер та Емануель Макрон, збираючи "Коаліцію охочих" на підтримку України. Вони "виступали" зі своєю пропозицією по європейських столицях, відвідали навіть Вашингтон, і, врешті, дісталися Парижу, де й відбувся саміт військових представників НАТО.
Вперше військові НАТО прямо обговорювали залучення своїх армій на території України без участі США. Хай і у форматі "миротворців", але це все одно військова коаліція. Це прецедент та перехід на новий етап не лише війни з РФ, але всієї системи міжнародних відносин.
Адже у безпековому саміті приймали участь не лише представники "всього НАТО", окрім США, але й країни тихоокеанського AUKUS – були представники Австралії, Японії та Нової Зеландії. Загалом саміт прийняв 34 делегації. Тобто, прозахідні країни від Канади до Нової Зеландії тепер орієнтуються на Європу, а не на США. Точніше – на Париж та Лондон, доки німці не зберуть себе до купи після виборів.
Коли українці, затамувавши подих, спостерігали за перемовинами у саудівській Джидді, наша доля насправді вирішувалася у Парижі.
Не дарма цей саміт наспіх "мобілізували" саме до дати 11 березня – одночасно з перемовинами у Саудівській Аравії. Без цього бекграунду результат перемовин точно був би іншим.
Європейці показали, що те, що повезла українська делегація, це позиція всієї притомної Європи, а не лише Києва. І що проігнорувати цю пропозицію Трампу не вдасться, адже навіть Китай наполіг на участі європейців у перемовинах. Не дарма Трамп ще 10 березня заявив, що й у РФ тепер теж "немає карт". Бо "Коаліція охочих" стала головним "козирем" в українській "колоді".
Важливо, що це була не окрема "акція" європейців під Джидду. Це системна стратегія – "віддзеркалювати" всю активність Трампа по Україні та РФ. Наприклад, європейці організували "групу підтримки" для нас й минулого разу, коли сталася "суперечка" у Овальному кабінеті – паралельно відбувалися "консультації" між європейськими країнами. Саміт 6 березня та попередні зустрічі теж демонстрували, що позиція Києва - це позиція всієї Європи.
Коли стало відомо, що російська та американська делегації почнуть перемовини наприкінці поточного тижня, то Кір Стармер одразу ж оголосив про наступні екстрені "безпекові консультації" вже у цю суботу. Певно, з тими ж учасниками.
Цей підхід працює.
Адже 11 березня сталося те, чого ніхто не очікував – Трамп поспіхом, буквально за лічені хвилини після завершення перемовин, відновив Україні військові поставки та доступ до розвідданих.
Навіть без нових вимог. І "корона" не впала. Виявляється, так теж можна.
У Джидді було досягнуто компроміс між США та Європою як щось середнє між тим, чого хотів Трамп, і тим, що пропонували Макрон та Стармер, та що привезла українська делегація – перемир’я на ті ж 30 днів як "випробування намірів Путіна" (наполягали європейці), але не лише на морі та у повітрі, а всюди (цього хотів Трамп). Фактично, США підтримали план "поетапного перемир’я", який ми з Європою й просували.
Перемир’я, яке "вмикається" за умови, що його прийме Кремль. Який зараз наступає і ніяких "пауз" не бажає. Фактично, зустріч завершилася тим, що ми "перевели стрілки" на РФ та отримали назад американську військову підтримку.
Якісь додаткові умови майже гарантовано озвучувалися за зачиненими дверима. А інакше про що говорити 8 годин? Та й речник українського МЗС Тихий повідомив, що теми, які обговорювалися у Джидді, можна буде оприлюднити лише "через роки", бо вони, себто, дуже резонансні. Але це все здогадки. Фактично ж ми отримали все, що хотіли, але не підписали жодних зобов’язань. Всі обіцянки суто на словах – чисто "джентльменська угода". Перемога дипломатії як є.
Фактично, Макрон та Стармер одразу пропонували Кремлю "розтяжку" між двома "незручними" варіантами. Вашингтон же вимагав беззаперечного перемир’я з поступками лише від України, як слабшої сторони. Тому мало хто й сумнівався у результативності перемовин у Джидді. Але сталося не так, як гадалося.
Білий дім змушений був піти на компроміс з Європою, адже провал перемовин у Джидді був би не лише провалом для Києва, але й для самого Вашингтону, який би "розписався" у своїй нездатності впливати на глобальні процеси.
Трамп вимушено визнав спільні "карти" Києва, Парижу та Лондона, щоб не втратити обличчя. Саме "Коаліція охочих" й зробила можливим те, що Трамп – хоча б тимчасово – перестав тиснути на Київ і змушений був звернути око на Кремль. "М’яч" "відфутболили" до воріт Кремля, який тепер на деякий час виглядатиме "крайнім".
Принаймні, доки спецпредставник Білого дому Віткофф не відвідає Москву, після чого Трамп ймовірно піде Кремлю на якісь поступки (хоча б демонстративні), щоб зберегти образ "нейтрального арбітра". Це можуть бути поступки по санкціях, Арктиці або щось інше, що не вплине на глобальні розклади, але що будуть медійно "роздувати" як перемогу Кремля. А може почне знов тиснути на Україну щодо виборів, що для Путіна принципово (бо щоб провести вибори потрібно відмінити військовий стан та розпустити всіх мобілізованих – бери потім Україну "голими руками").
Добре, Паризький саміт нам цього разу допоміг. Але що далі? Бо всім очевидно, що Україні й ЄС потрібний час щоб перегрупуватися й переозброїтися. Європа буквально з кожним місяцем стає потужнішою у військовому сенсі, хоча головні результати переходу на "військові рейки" побачимо хіба що за пару років.
А Кремль, який спирається на радянські запаси й зараз атакує, навпаки силу втрачатиме з часом. Особливо якщо ціни на нафту впадуть. Тому всім зрозуміло, що Путін не відмовиться прямо від перемир’я, щоб не дратувати свого американського "друга", але виставлятиме умови, які Україна та Європа не зможуть виконати, а заодно обіцятиме Віткоффу, який представляє найбільш "жадібний" до російських грошей американський бізнес, корисні копалини, доступ до російських ринків тощо. Тобто Кремль шукатиме привід якось знов "натравити" Трампа на нас та європейців.
Україна, Франція, Британія та інші партнери це добре розуміють, а тому тема "Коаліції охочих" найближчим часом повинна лише посилюватися.
На підтримку їй буде йти тема переозброєння ЄС та "Колегії безпеки" (загальноєвропейський аналог РНБО – суттєвий крок до "європейського НАТО"), яку просуває Урсула фон дер Ляєн та Брюссель.
Щодо теми переозброєння ЄС з’явився важливий нюанс. Раніше його стримувала суперечка між Францією та іншими членами Євросоюзу щодо того, де закуповуватимуть зброю: лише всередині ЄС, чи в інших країн теж. Макрон був категорично проти замовлення озброєнь "на стороні", а у першу чергу – у США. Шольц же навпаки виступав за збереження поставок з Америки. Схоже, що європейці знайшли компроміс у вигляді нової категорії країн – "партнерів-однодумців", в яких теж можна буде закуповувати зброю, хоча вони не у ЄС.
Це передусім Британія, а ще Туреччина та, звісно, Україна. Втім, почекаємо офіційних підтверджень. Але якщо є компроміс, то це прорив. Головне тепер нам самим дозволити експорт озброєнь за межі України, що допоможе масштабувати наш ВПК й стати частиною європейської безпекової інфраструктури (а там не дарма програму на 800 млрд євро приймали).
Плюс до цього – двосторонні жести підтримки України та спільної європейської безпеки (це зараз вже одне спільне питання). І, ймовірно, не лише європейської. У Канаді, наприклад, замість досить м’якого у заявах Трюдо обрали "канадського Мерца" - Марка Карні.
Він відомий як досить жорсткий управлінець ще з часів головування у Банку Англії (був першим іноземцем на цій посаді). Він прямо заявив свій пріоритет у владі – завадити Трампу "досягти успіху". Так, знаходити нових "друзів" - це справжній талант Трампа. Для нас це важливо, адже Канада також є учасником "Коаліції охочих".
Вже 15 березня відбудеться наступний саміт "Коаліції" - цього разу у Лондоні, але у віртуальному форматі.
Його завдання не лише обмін думками та демонстрація своєї спроможності до єднання без США, але й поступовий перехід до конкретики у питанні безпекових гарантій для України. Можемо не сумніватися, що він не буде останнім.
З практичної точки зору ця ініціатива вибудовується довкола тез, оголошених міністрами оборони Франції та Нідерландів на минулому саміті у Парижі. Це мілітаризація України (розробляється "план переозброєння на 5-10 років", спільний з ЄС) та "вбудовування" нашої країни у загальноєвропейську оборонну інфраструктуру, щоб Київ був здатен дати відсіч Кремлю у кооперації з європейцями в разі порушення перемир’я Путіним. Лекорню прямо заявив, що Зеленський повинен "відкинути будь-яку угоду", яка суперечить цим тезам.
Найбільш резонансною є, звісно, тема відправки західних миротворців "задля контролю за перемир’ям". Причому тональність заяв така, що контингент буде створено навіть без згоди РФ, що робить ці сили не "миротворчими" (тобто нейтральними), а саме гарантами безпеки для України.
Причому ставка, судячи з витоків у ЗМІ (саміт проходив у закритому режимі) не на наземну операцію, а на авіаційну складову.
Це саме те, що з 2022 року Україна просила зробити.
Наразі немає конкретики щодо кількості військ (допускають 10-30 тисяч осіб), наявності важкого озброєння, повноважень (чи буде дозвіл на вогневу "відповідь" росіянам), розташування (у демілітаризованій зоні вздовж фронту або на критичних об’єктах) та їх міжнародного складу.
Свою участь публічно вже допустили Франція, Британія, Литва, Естонія, Швеція, Данія, Канада, Ірландія та Австралія. А ще Туреччина та Швейцарія, які є "нейтральними" до РФ. Німеччина за Шольца "не проти", але й не "за" (для діючого канцлера відсутність рішучості, на жаль, типова), але за Мерца ситуація може змінитися. Звісно, це лише попередні заяви.
А це вже посилює українську переговорну позицію та послаблює "карти" Білого дому й Кремля, в яких вся надія була на те, що "Захід втомився від України", а одну самотню нашу країну "дотиснути" на будь-які поступки буде легко. "Коаліція охочих" навіть як теорія наочно показує, що ми не одні й тиснути на нас просто не має сенсу. Доведеться домовлятися. А це повністю змінює "гру" та додає нам "козирів".
Андрій Попов
