Сирійська опозиція почала наступ і практично без бою захопила місто Алеппо - найбільше місто країни й адміністративний центр провінції Халеб (Алеппо). Після цього війська противників Асада швидким маршем просунулися до міста Хама і ледь не взяли його. Така загальна канва інформаційної хвилі про події в Сирії.
Друга важлива теза, яка просувається в українському інформаційному полі - поразка РФ через поразку її проксі, яким сприймають Башара Асада.
І, нарешті, третя - можливе повалення президента країни. На цьому тлі лунають назви різноманітних воєнізованих груп, які дозвільний читач намагається рознести за двома категоріями: за Асада чи проти Асада.
У реальності ситуація дещо складніша. І для її розуміння варто звернутися до періоду громадянської війни в Сирії.
Щоб не перевантажувати деталями, наведу кілька вкрай важливих тез цього сирійського клубка:
- У Громадянській війні брали участь не дві сторони (як прийнято вважати), а близько десятка політичних груп і формувань. Причому, якщо говорити простою мовою, "всі воювали проти всіх". І, на певному етапі - всі проти "Ісламської держави". Остання сила була єдиною, якій вдалося поставити "по одну лінію фронту" непримиренних супротивників сирійського протистояння.
- У громадянську війну (формально - в боротьбу проти ІД) на території Сирії було залучено щонайменше 15 іноземних держав. З яких 7 (Росія, Іран, Туреччина, Ірак, США, Ліван, Велика Британія) брали участь у боях "на землі". Ще 12+ завдавали ударів по позиціях ІД силами своїх ВПС.
- Громадянська війна в Сирії для значної частини провінцій завершилася не "боєм до останнього солдата", а політичними домовленостями з місцевими угрупованнями. Частина лідерів і бійців "непримиренної" опозиції виїхали на північ - в Ідліб, або на південь країни.
- Таке "ущільнення" призвело до більшої терпимості всередині так званої "сирійської опозиції", де абсолютно різні за ідеологією сили - від умовних "світських демократів" до ісламістів з "Аль Каїди" - змушені співіснувати на одній території. При цьому Південний опозиційний "анклав" (частина провінції Хомс) економічно реінтегрується з іншою частиною країни.
Але найцікавіше стосується балансу сил на півночі Сирії. Ще на початку конфлікту Туреччина активно підтримала політичні та воєнізовані формування сирійських туркменів, або, як їх ще називають "сирійських туркоманів". У результаті, на території їхнього розселення було створено "протодержаву": зі своїми органами влади, з економікою, зав'язаною на Туреччину, а не на Сирію.
Для розуміння українським читачем - це такий собі аналог "ДНР" на сирійській території.
Другий великий анклав - Сирійський Курдистан. Територія, населена курдами, контрольована ними та існуюча у форматі невизнаної держави. Це важлива деталь, оскільки втручання Туреччини в громадянську війну в Сирії було зумовлене не тільки активністю ІДІЛ і зобов'язаннями перед союзниками по НАТО, скільки (або в першу чергу) розширенням зони контролю курдських сил. У разі, якби Сирійський Курдистан отримав вихід до моря, можна було б говорити про виникнення нової держави і перспективи її визнання, як мінімум, частиною західних держав.
Чого Туреччина допустити не могла. Тому найбільш масштабні турецькі військові операції на півночі Сирії були спрямовані не проти Ісламської держави, а проти курдських сил.
Як сказано вище, громадянська війна в Сирії не завершена. Точніше, до 2023 року була закінчена її активна фаза. Наступний етап - політичне врегулювання, яке передбачало реформу системи управління, кооптацію у владу частини з опозиційних сил. З цим Асад не поспішав. Радше, навпаки, зміцнював свою владу, відсуваючи процес консультацій про транзит на пізніші терміни. Тим більше, що єдності "опозиційних сил" не було. Є "об'єднана опозиція" зі своїми вимогами (до речі, далеко не єдина всередині), є протурецькі формування на Півночі, є курди. З кожною з таких груп уряд Асада намагався вийти на контакт і обговорення майбутнього.
А ось посадити всіх разом "за один стіл" по серйозному (з реальним результатом) не вийшло ні в кого.
І, нарешті, є зовнішні сили. Це РФ, Іран (і залежна від них Хезболла), які відіграють важливу роль у стабілізації ситуації. Це США, які зберегли свій контингент на території Сирійського Курдистану. І, природно, Туреччина. У кожної з цих сторін своє бачення майбутнього устрою Сирії і свої інтереси в цій країні.
Причому в разі незговірливості опозиційних сил Башар Асад міг зіграти в політичну реформу всередині і в домовленості з якоюсь однією з груп. Або з курдами, або з опозицією в Хомсі, або з туркоманами. Але:
- домовленість із курдами - не в інтересах Туреччини;
- домовленість із туркоманами (читай - Туреччиною) - не в інтересах курдів, а також Ірану (який конкурує з Туреччиною за вплив) і, за певних обставин, РФ;
- переформатування влади "всередині", щонайбільше, з урахуванням компромісу з півднем, вигідне Ірану і РФ, але неприйнятне для Туреччини, туркоманів, курдів і США.
На цьому тлі Анкара починає думати про власну операцію. Метою якої стало б різке посилення своїх позицій на шкоду позиціям, насамперед, Ірану. І це вкрай важливий аспект, оскільки обмеження впливу Ірану в регіоні вигідне США, а отже, Сполучені Штати можуть "погодитися" з реалізацією другої мети - ослаблення позицій курдів. Тим більше, що на північ від Алеппо залишився курдський анклав, який турки не змогли ліквідувати під час операції "Оливкова гілка".
У разі успіху, під впливом Туреччини опиняється територія розміром у півтори провінції, до якої входить найбільше місто країни (принаймні, станом на початок громадянської війни). І якщо там існує власна адміністрація, вона є першим і основним потенційним учасником перемовин із Дамаском про майбутній устрій країни.
Тобто, Анкара різко посилює власні позиції в сирійській кризі. При цьому, повалення Асада турецькій стороні ні до чого.
Ослаблення, якийсь транзит влади, формалізація турецького впливу - так. А ось перехоплення влади і відповідальність за досить велику державу - не потрібно від слова "зовсім".
Бойові дії почалися і проходили повністю в рамках описаної логіки. Атака почалася в момент різкого ослаблення присутності Ірану і Хезболли. Перші зайняті своїми внутрішніми проблемами і підтримкою проксі в протистоянні з Ізраїлем, другі були безпосередньо залучені в бойові дії проти ізраїльських силових структур.
Першими почали атаку загони ХТШ (Хайят Тахрір аш-Шам) - ісламістської організації, що виникла внаслідок злиття місцевої філії "Аль-Каїди" і трьох сирійських салафітських угруповань. Географія їхнього просування збігалася з географією розташування блокпостів Хезболли і КВІР. При цьому, місцеві армійські чини або були деморалізовані, або підкуплені. Про справедливість цього припущення свідчить те, що основні загиблі "з асадівської сторони" - іранці або ліванці. А сирійська моторизована бригада просто вийшла з Алеппо. Зокрема - з фортеці в центрі міста, яку урядові війська утримували всі чотири роки боїв за місто (а це важливо, з точки зору інформаційного впливу в регіоні).
Подальше просування загонів ХТШ супроводжувалося закликами Туреччини до "мирного розв'язання кризи", але й, одночасно, атакою "Сирійської національної армії" (військова структура, що виконує роль армії сирійських туркоманів) на північ від Алеппо.
Паралельно з цим, передбачаючи майбутні проблеми, почали свої дії загони "Сирійських демократичних сил" - це вже одна з "курдських армій". СДС увійшли в населені курдами північно-східні передмістя Алеппо і спробували маршем на схід створити сухопутний коридор, який би з'єднував сирійський анклав у провінції Халеб (Алеппо) із Сирійським Курдистаном.
Такого розвитку подій протурецькі сили допустити не могли. Тому СНА вела бої проти СДС і таки витіснила курдів із сіл уздовж траси №4 на ділянці Алеппо - Дейр Хафіра. За сам Дейр Хафір почалися бої між курдами та туркоманами. Паралельно з цим ХТШ висунуло вимогу курській СДС вийти з Алеппо "заради забезпечення безпеки".
Тобто найближчими днями зона на північний схід від Алеппо може стати зоною запеклих боїв між протурецькими формуваннями і курдськими загонами.
Тим більше, що на території Сирійського Курдистану вже оголошено мобілізацію.
Другий фронт (а не основний) - рух на Хаму і далі на південь. Там починаються активні бої між урядовими силами Сирії та загонами ХТШ. Підкреслю - саме загонами Хайят Тахрір аш-Шам, а не СНА. Вони навряд чи завершаться швидкою поразкою однієї зі сторін, а всього лише зафіксують нову лінію фронту. При цьому, як Сирійська армія, так і ХТШ будуть істотно ослаблені.
Туреччина (і її проксі у вигляді СНА) в цей час буде вести бої з курдськими загонами, прагнучи не допустити з'єднання курдського анклаву в Халебі з основною територією Сирійського Курдистану. А, в ідеалі, ліквідувати його.
А що в результаті? У результаті операції вплив Ірану (і Хезболли) в Сирії істотно слабшає. Росія, яка не змогла продемонструвати здатність оперативно надати потрібний рівень допомоги, також втрачає свої позиції (але меншою мірою, ніж Іран).
Сирійські опозиційні угруповання півночі (які знайшли притулок у провінції Ідліб) виходять із кризи ослабленими. Їхнє ключове бойове крило - Хайят Тахрір аш-Шам - буде сильно пошарпане в боях проти сирійської армії.
А це означає, що Туреччина різко посилює своє становище і, найімовірніше, починає "будівництво держави Туркоманів" зі столицею в Алеппо.
Формально, це буде зона, контрольована "опозиційними силами", але, як сказано вище, їхній військовий потенціал буде підірвано.
Наступний етап - відновлення політичних консультацій про формування нової системи влади в Сирії. Де турецька сторона розраховує отримати додаткові поступки.
А що курди? Сирійський Курдистан збережеться. Анклав на північ від Алеппо - не впевнений. Загалом, курдські сили вкотре стануть розмінною монетою в більш масштабній грі.
Ігар Тишкевич, політичний аналітик
