"16 КАБів за кілька днів і жителі Курщини протверезіли: "Нас атакує Росія"", - речник військової комендатури Олексій Дмитрашківський

Речник військової комендатури на Курщині, полковник Олексій Дмитрашківський в інтерв’ю УНІАН розповів про вщент зруйновані російською армією села росіян, їх евакуацію силами українців та реакцію місцевих на правду про злочини РФ в Україні.

6 лютого спливає півроку, як Сили оборони України блискавично прорвали кордон Росії в Курській області й за кілька днів зайняли райцентр Суджа та ще декілька сіл. Як зазначали українські високопосадовці, мета цієї операції полягала в тому, щоб не допустити наступу росіян на Харків та Суми, а також послабити тиск з боку ворожої армії на багатьох ділянках фронту. Крім того, варто брати до уваги й політичний аспект утримання цієї території (в контексті ймовірних переговорів з РФ).

Наразі українські військові перебувають на Курщині у надскладних умовах, адже там вже сформоване велике російське угруповання, підсилене військовослужбовцями з Північної Кореї. Але, зайнявши частину території РФ, Україна створила там військову комендатуру. УНІАН розпитав її речника Олексія Дмитрашківського про діяльність цього органу, що відбувається на лінії фронту на території РФ, та чи вдається українським військовослужбовцям протидіяти російській пропаганді, яка міцно засіла у головах місцевих мешканців.

Пане Олексію, що являє собою військова комендатура на території РФ та які її функції? Схожих підрозділів у ЗСУ раніше не було.

Саме так. Вперше в історії Збройних сил України сформували такий орган. Цьому передувало те, що неядерна держава Україна зі своїм військом зайшла на територію ядерної Росії та утримує там значний шматок землі.

Військова комендатура – це підрозділ, не призначений для бойових дій, а радше для роботи із цивільним населенням тієї території, яка утримується військовослужбовцями ЗСУ.

Коли ви вперше потрапили на територію Курщини, які у вас були враження від тих земель і людей?

Коли торік восени я вперше поїхав на Курщину, я прекрасно розумів, чого слід очікувати від місцевого населення, наскрізь просякнутого російською пропагандою. Як ніхто знаю, що це таке – мати родичів у РФ: якщо у 2014 році ми ще спілкувались і намагались одне одного якось у чомусь переконати, то після початку повномасштабної війни я дійшов висновку, що там вже розмовляти нема з ким…

Під час моєї першої поїздки в Суджу я ледь стримував себе, щоб не нахамити жителям Курщини, побачивши їхню переконливу віру в російський телевізор. Зрозумів, що ці люди настільки зазомбовані й далекі від реальності. І мій гнів до них переріс у жалість. Адже вони взагалі не розуміють, за що ця війна і чому Росія демонструє свою цинічність і безпринципність.

Приміром, один із жителів Суджанського району сказав мені, що війну розпочала… Україна, у 2013 році напавши на Воронезьку область. Я здивувався неадекватності цих людей і, зрештою, ухвалив рішення зайнятись просвітницькою діяльністю серед росіян.

Розкажете, як виглядало це просвітництво?

Уже в перші дні наступу ЗСУ на Курщині була відсутня електрика. Тож ми із командою ТРО Медіа проводили жителям Суджанського району покази документальних стрічок про звірства російської армії на Київщині у 2022 році. З’ясувалося, що назви міст Буча та Ірпінь нічого не означають для зазомбованих росіян. Вони настільки відірвані від реальності, що називали цей фільм фейком…

Згодом ми привезли до Суджі власну фотовиставку "Довжиною у війну", на зруйнованому пам’ятнику Леніну розмістили світлини із зображенням наслідків "русского мира"...

Але пізніше дійшли висновку, що довготривалі дискусії з суджанами малоефективні. Тож вирішили розставляти акценти на розвінчуванні фейків.

Наведете якийсь приклад такого розвінчування?

У той період російські медіа розганяли брехню про те, що "ЗСУ в Суджанському інтернаті створили концтабори". Ми тоді ходили з планшетом, показували людям відео із цією заявою Захарової (представниця МЗС РФ Марія Захарова, – УНІАН). І таким чином вдавалося людей повертати до реальності, відкривати їм очі.

Мешканці Суджі почали емоційно реагувати: "Які концтабори? Вони там що, з глузду з’їхали?". Дві жінки, побачивши відео, назвали Захарову дурепою… Тоді суджани почали розуміти, що Росія їх просто кинула. Вони дякували українським військовим за те, що не покинули в біді та забезпечували людей харчами, водою, медичними засобами.

Загалом просвітницька робота з населенням давала свої плоди. За той місяць люди починали розуміти, чому війна в Україні – це дуже погана ініціатива Путіна.

А як щодо контрпропаганди?

Ми почали створювати власний відеопродукт під назвою "Новості" і демонструвати людям правдиві новини про ситуацію на фронті. Адже "новості" - слово, яке має для росіян такий самий ефект, як ефект Павлова для собак. Якось ми навідались у село Свердліково. Там жителі попросили 30 літрів пального, щоб заправити мотоблок, яким перевозили тіла двох померлих жінок на кладовище для поховання. Ми привезли трохи більше. З’ясувалося, що їм достатньо було й п’яти літрів. Різницю вони залили в генератор, запустили його і весь вечір дивилися російські новини.

За добу ми знову приїхали до цієї сім’ї і побачили перед собою зовсім інших людей. Накинулись на нас зі словами: "Та ви нас використовуєте, як живий щит! Учора у новинах це сказали!". Тобто, лише одного дня пропаганди було достатньо, щоб Росія продовжувала свою згубну справу.

Доводилось рятувати суджан від російських обстрілів?

Звісно, і неодноразово. Постійно об’їжджаємо навколишні села, обходимо розвалені від ударів будинки. Просимо людей, які перебувають у повному розпачі, їхати з нами в Суджанський інтернат, де облаштовані помешкання для проживання мешканців усього району.

Однак не завжди вони погоджуються покинути свої будинки. Тільки тоді, коли небезпека вже стукає у двері. Якось один невеличкий населений пункт упродовж трьох днів зазнав 16 ударів КАБами. Саме під час таких обстрілів люди тверезіють і починають називати речі своїми іменами: "Нас обстрілює Росія".

А чому люди відмовляються евакуюватись?

Бо Росія і логіка – речі несумісні. Хіба можна знайти логіку у діях російського війська, яке постійно обстрілює території, де проживають їхні ж співмешканці? Так само неможливо зрозуміти логіку людей, які відмовляються виїжджати зі зруйнованих сіл, а далі живуть у підвалах та погребах.

Звісно, є люди, які, скажімо, відмовляються виїжджати через те, що в них хворі, лежачі родичі, яких вони не можуть покинути. Навіть від евакуації каретою швидкої допомоги відмовляються, боючись, що не довезуть хвору маму.

Адже часто вони не бажають евакуюватись під впливом російської пропаганди: думають, що ми припрошуємо їх виїхати, щоб потім закатувати чи розстріляти… Видають уявне за явне. Це така собі ознака російської шизофренії…

Але, все ж таки, вам вдалося евакуювати 46 жителів Курщини на територію, підконтрольну Росії. Розкажіть, будь ласка, про цю операцію.

У першу чергу, евакуйовували сім’ї з дітьми, бо перебування дітей у Суджанському інтернаті, серед людей з важкими хронічними, часто й психічними захворюваннями, не дуже бажане.

Саме в той момент російські війська активізувались та почали обстрілювати не лише навколишні села, а й саму Суджу, яку до того часу майже не бомбардували. Нині в Суджі цілі квартали – просто випалені, зрівняні із землею. Як і ряд сіл – Свєрдліково, Лебедівка, Махновка. Від них нині залишились хіба згадки на карті…

Під загрозою такої небезпеки ці 46 людей погодились виїжджати, хоча дуже боялися. Ми посприяли їхній евакуації на територію України, після чого вони перейшли під опіку Міжнародного комітету Червоного хреста, який вивіз їх до Білорусі, а далі – в Курськ.

Це була дуже непроста операція. З моменту початку евакуації цих людей на територію Білорусі, ми не мали розуміння, чи прийме Росія своїх громадян. Дата евакуації переносилась тричі. Однак виїзд таки відбувся і лише за три години до прибуття автобуса з людьми до кордону з Білоруссю пролунав телефонний дзвінок: Росія повідомила, що чекає на них.

Цю історію можна було би повторити і зараз. Однак Росія традиційно не демонструє ознак того, що готова забирати своїх людей.

Сподіваюся, що врятовані сім’ї, які змогли повернутись до рідної країни, зроблять правильні висновки про українців – ввічливих і щирих людей, які, попри небезпеку і ризики загинути, завжди допоможуть і врятують. І розповідатимуть своїм родичам у РФ правду про війну.

Щодо Суджанського інтернату. Російські війська точно знають, що там проживають саме громадяни РФ. Але все частіше атакують цей заклад.

Так, росіяни активізували свою авіацію, артилерію, FPV-дрони. 12 січня Росія завдала першого удару КАБом. Бомба впала за 30-50 метрів від інтернату й пошкодила всі вікна на трьох поверхах. Люди залишились фактично просто неба. Загинула одна жінка, яка отримала поранення від скла.

Керівник військової комендатури ухвалив рішення відновити вікна за допомогою плит ОСБ й зробити усе, щоб зберегти тепло у приміщенні. Але вже 16 січня російська армія знову атакувала школу-інтернат. Знищили автомобіль. Вночі 17 січня на територію закладу росіяни ще раз зробили скид. А четверта спроба вбити мирних людей була 20 січня - за допомогою комбінованого удару КАБом та артилерією.

Після цього удару все, що раніше відремонтували силами військової комендатури, було пошкоджено до стану, який не дозволяє там проживати. Тож почалися нові відновлювальні роботи. Десь рами збереглись, десь замість скла встановлювалась плівка…

На вашу думку, чи виправдовує себе Курська операція?

Зайшовши на територію ворога, ми перенесли війну на його територію. Це - перший і найбільш вагомий аргумент.

Другий аргумент – завдяки цій операції Україна відтягнула частину сил противника з інших напрямків. На Курщині сьогодні понад 63 тисячі ворожих військовослужбовців. Це техніка і солдати, які могли бути використані на інших гарячих напрямках - на сході України.

Важливим аспектом є і те, що частина населення Курської області зрозуміла цинічність і жорстокість російського військово-політичного керівництва. Вони вже на собі відчули, що таке російські обстріли.

Ми бачили багато архівних відео із Суджанського району. На них цивільні проводжали військові колони, які йшли на Україну в лютому 2022 року. Були комуністичні червоні прапори, марш "Прощання слов’янки", махання руками і вигуки: "Возвращайтєсь с побєдой!". Розуміння того, що таке війна, у цих людей не було. А тут жителі Курщини раптом почали кричати: "Ми не хотіли війни, ми прості люди!".

Ми з побратимами проробили величезну просвітницьку роботу. Ставши заручниками злочинних дій неадекватної російської влади, мирне населення Курської області нарешті пізнало правду, яку десятиліттями приховує Кремль від своїх громадян. Щоразу після обстрілів люди проклинають Путіна, Лаврова, Захарову... До них приходить розуміння, що Росія – це країна-терорист. Лише шкода, що так пізно.

Микола Кобилюк

УНІАН в Google News