"Спочатку була думка - краще б сидів, але загалом не жалкую", - колишній в’язень Андрій Нестерович

Колишній засуджений, а нині штурмовик Андрій Нестерович в інтерв’ю УНІАН розповів про свій шлях із в’язниці до армії, чому ухвалив таке рішення та чи не пошкодував про це.

У травні 2024 року Верховна Рада ухвалила закон, який дає можливість деяким категоріям ув’язнених звільнитися від відбування покарання умовно-достроково для проходження військової служби. Цим скористався колишній засуджений, уродженець наразі окупованого Росією міста Енергодар Запорізької області Андрій Нестерович. Нині він - військовослужбовець окремого штурмового батальйону "Арей" УДА. Боєць поділився з УНІАН своєю життєвою історією та подробицями служби у лавах Сил оборони України.

Пане Андрію, скільки часу вже служите?

Служу вже десь три-чотири місяці.

Чи одразу виявили бажання долучитися до лав ЗСУ після ухвалення закону, який дозволяв це зробити?

Ще у 2015 році я брав участь в антитерористичній операції, вже воював. Цього разу я довго вирішував – йти мені до лав ЗСУ чи ні. Мати, коли помирала, просила мене, щоб я більше не йшов воювати. Її не стало, а я все-таки після ухвалення закону вирішив, що піду служити.

Що саме стало мотивацією для вас?

Я родом з Енергодара, моє рідне місто захопили, ось і вирішив йти боронити країну.

Чи мали ви якісь побоювання щодо служби?

Це дуже серйозне рішення. Це життя.

Як сприйняли звістку про ваше рішення служити рідні?

З рідних у мене залишилася тільки сестра. Вона була трохи шокована моїм рішенням і бажанням. Просила, щоб був обережним, беріг себе…

За що ви відбували покарання?

Викрадення авто… Відсидів чотири роки. Залишалося ще п’ять.

Чи багато людей, які сиділи разом з вами, скористалися такою можливістю – стати захисником держави?

Не дуже багато, але є хлопці, які ухвалили для себе таке рішення. Жінки, діти, літні люди страждають від російських військових. Треба ж щось робити, боронити їх. Тому що, якщо бездіяти, то ні до чого доброго це не приведе.

А що взагалі говорять про мобілізацію в місцях несвободи?

Є люди, які просто не хочуть йти до Збройних сил України, тому що страшно – зробив помилку і все… вона може вийти боком.

Можливо, це не дуже коректне питання, але, за вашими відчуттями, де краще (якщо це слово взагалі можна вживати в цьому сенсі) – в армії чи тюрмі?

Коли сидиш, війна тебе не стосується. Хоч і за ґратами, але там безпечно. А тут ти наче на свободі, але на війні. Десь зробив щось не так, оступився, і все…

Чи не жалкуєте про своє рішення піти служити?

Спочатку, коли тільки пішов і побачив, як все відбувається, у мене була думка, що краще б я сидів. Як я сказав, у тюрмі ти живий, здоровий, там тебе війна ніяк не стосується… Але загалом не жалкую, що пішов боронити нашу землю.

Які б рекомендації, зважаючи на власний досвід на війні, дали б іншим увʼязненим? Чи порадили б йти до війська?

Тут сильно не порадиш. Ув’язнені самі вирішують – треба їм йти чи ні. Я пішов і не жалкую, але люди різні, у кожного своє рішення. Це шальки терезів: сидіти чи ні. Є здорові чоловіки, але не хочуть йти… Думаю, що людина, яка сильна духом, піде.

Як довго тривав процес мобілізації від дня ухвалення вами такого рішення?

Десь два-три тижні. Проходив комісію щодо стану здоров’я на місці, потім до нас приїжджала військово-лікарська комісія з волі, і тоді написав рапорт про згоду приєднатись до лав ЗСУ. Також до нас приїжджав психолог, спілкувався з нами. Після проходження комісії чекали на ухвалення судом рішення про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання.

На суді ув’язнений ще може змінити своє рішення, відмовитися, і йому за це нічого не буде… А вже після нього, якщо людина, наприклад, має відсидіти сім років і самовільно залишить військову частину, то її повернуть до в’язниці і додадуть до тих термінів, що були, ще кілька років.

Скільки часу ви проходили базову загальновійськову підготовку?

Три тижні.

Чи важко вам це давалося?

Після тюрми м’язи трошки розслабилися, атрофувалися, там фізичних навантажень не було. А коли приїхав на навчання – одразу навантаження. Десь було важко, поки звик і м’язи прийшли у нормальний стан. Потім стало трохи легше. Але загалом нормально.

Ви днями повернулися зі штурмів. Розкажіть, які функції виконуєте на передовій?

Ми виконуємо різні функції, все залежить від наказу: штурмуємо, відбиваємо атаки росіян. Коли куля свистить над головою – це сильно, а коли працює стволка (ствольна артилерія, - УНІАН), снаряд якої важить до 40 кілограмів, тоді взагалі голову не піднімеш. Дуже ризиковано.

Був такий випадок, що, якби не бронежилет, ми б з вами зараз не балакали. На наших хлопців напали росіяни, почали їх оточувати, вони самі не могли впоратися і нам передали, щоб ми йшли їм на допомогу. Тож ми взяли автомати, додаткові магазини, гранати, "Муху" (ручний протитанковий гранатомет, – УНІАН) і пішли на штурм… Страшно, але йдеш і виконуєш, тому що це твої побратими, як їм можна не допомогти? Ми працювали, я був в окопі, як шарахнуло – мене вдарило уламком, розірвало бронежилет, але живий, слава Богу. Іншого хлопця поранило… Буває по-різному, але взагалі страшно, звісно.

Наскільки близько ви перебуваєте до ворога?

Коли ми їдемо на бойові, то ворог одразу біля нас, прямий контакт може бути у будь-який час. Треба постійно дивитися та не розслаблятися, інакше ситуація буде дуже важка. Там можна загинути, дуже страшно… Постійні прильоти, постійно ховаєшся, постійно в напрузі.

Як довго доводиться перебувати безпосередньо на бойових позиціях?

По-різному. Ротація може бути через десять днів, а може через два тижні…

Скільки максимально днів поспіль ви були там?

До цього був 22 дні, цього разу - трошки менше.

Розкажіть про обстановку у вашому колективі? Чи вдається знаходити спільну мову з побратимами?

У нас все нормально. Ми всі побратими, ми їдемо на нуль і прикриваємо один одному спини.

Який переважно вік мобілізованих ув’язнених, з якими ви служите?

Вік різний. Є і 25, і 30, і 40…

Як ставляться інші військові до колишніх засуджених і загалом до вашої роти? Не спостерігається якогось упередженого або зверхнього ставлення?

Ні, все добре, всі ми люди. Так, сидів, було, але я ж також людина. Я так само виконую усі накази, й, звісно, до мене і ставлення людське. Але, якщо, припустимо, щось робиш погане, то, зрозуміло, сварять, вичитують. А так взагалі - все добре.

Чи є у вашій роті хлопці, які визнають, що погарячкували, ухваливши рішення піти служити?

Я не зустрічав таких. Якщо ти ідеш в армію, то тобі треба виконувати те, що тобі кажуть. Ти ж прийшов воювати. Всі займаються якоюсь працею, всі щось роблять. У нас не було таких випадків, що людина прийшла в армію, потім не хоче і їде назад в тюрму.

А втеч не було?

Ні, я про таке не чув і не спостерігав.

Чула, що колишні засуджені, які мобілізувались, не мають права на щорічні відпустки. Що кажуть стосовно цього у вашій спецроті?

Я знаю, що відпустку можна отримати на розсуд командира, за героїчні вчинки. Тому будемо прагнути виконувати усі бойові завдання.  

Ким бачите себе по закінченню війни?

Коли війна закінчиться і, дасть Бог, я буду живий, то, звісно, щось плануватиму. Зараз про це не думаю.

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News