Складна ситуація на фронті, зокрема навколо Покровська, змушує згадати, що схожу тактику оточення населених пунктів росіяни використовують не вперше. Вона, скоріше за все, стала вимушеною і з'явилася після падіння Авдіївки. Заміна російського військового керівництва також призвела до того, що нові генерали були вимушені шукати нову тактику. І вони її знайшли – почали захоплювати великі населені пункти без лобових боїв.
Річ у тім, що з самого початку агресії, з 2014 року, російські окупанти використовували лобові атаки.
Саме із застосуванням цієї тактики Авдіївку вони намагались взяти ще десять років тому.
Але нічого не вийшло. Натомість заміна лобових атак на оточення - дала результат.
Перший такий приклад – Вугледар, далі - Селидове. Курахове взяли так само: оточили з півночі за водосховищем та на півдні. Боїв у самому місті майже не було. Тобто, ця тактика для росіян виявилась досить ефективною. Крім того, не варто забувати, що за цей час, попри втрати, вони змогли сформувати підрозділи з досвідом. Тобто ті, хто вижив у лобових атаках, зараз є основною для підрозділів, які реалізують нову тактику.
Як Україні протидіяти цій тактиці? Перш за все, тут грає роль стратегічне мислення. Потрібна система управління та розуміння дій противника.
Умовно, важливо думати, як противник, читати карту, як він, та на один крок бути попереду. Приміром, якщо росіяни, умовно, будуть йти з південно-західного напрямку, отже, треба тут підсилити оборону, будувати фортифікаційні споруди тощо. Не дарма усе це має назву "військове мистецтво"…
Насправді протидіяти російській тактиці оточення наших міст можна. Адже зараз не так багато напрямків, де росіяни можуть наступати. Якщо дивитися на карту, то військовий з досвідом скаже: "Тут і тут - потенційно небезпечні напрямки". І тоді резерви будуть розсовувати не по всьому фронту, а підсилювати саме ці напрямки. Звісно, це не лише питання планування, а й фізичних потреб. Для реалізації подібних задумів необхідні певні військові резерви, які можна оперативно перекидати на напрямки можливих проривів. Однак, я впевнений, що у кожної ОТУ чи ОСУВ певні резерви є. І військове мистецтво – це вміння керувати цими резервами, навіть обмеженими.
У нас заведено порівнювати цю російсько-українську війну з Першою світовою. З точки зору позиційної війни – це дійсно так. Але якщо говорити про схожі на теперішні маневри росіян, то це історія більше з Другої світової. Й дуже мало генералів уміють якісно воювати таким чином.
Коли німці наступали – вони мало значно менше резервів, ніж СРСР (і тут йдеться не лише про людей, а й про техніку). Але генеральський досвід та бачення карти дозволили їм оперативно пройти велику територію. Тобто, коли йдеться лише про те, що "нам потрібні люди" - це більше схоже на радянську тактику, тобто, де основа – це перевага в особовому складі. Ані німці, ані американці цього в Другу світову не мали. Вони вигравали за рахунок інтелектуальної роботи, нових тактик, якіснішої техніки. І тому, якщо ми подивимося на тодішні втрати, у британців чи американців вони мінімальні.
Навіть втрати німців були значно менші, ніж радянські, хоча вони воювали на всіх фронтах.
Таким чином, нав’язана нам росіянами тактика – шукати людей, а не нові можливості протистояти російським "хитрощам" - згубна. Ми маємо значно менший демографічний потенціал для того, щоб воювати у таку війну. Навіть якщо ми мобілізуємо всіх, кого можемо, все одно ми не зможемо протистояти росіянам у цій тактиці. І після того, як вони нам її нав’язали, ми почали програвати. Тож треба змінити підходи. Це можливо.
Михайло Жирохов, воєнний експерт, історик
