"На кордоні напис: "Граница России - священна и неприкосновенна". А ми взяли і "прикоснулись"", - військовий Юрій Турлай

Командир взводу 103-ї окремої бригади ТрО Юрій Турлай в інтерв’ю УНІАН розповів про участь у наступі на Курщину, доцільність цієї операції, та чи становлять загрозу для ЗСУ солдати КНДР.

Чернівчанин Юрій Турлай із позивним "Рудольф" воює проти росіян з 2014 року. Коли почалася повномасштабна війна, він одразу вступив до лав добровольців. У складі 107-ї окремої бригади Сил тероборони ЗСУ брав активну участь у деокупації Харківської області. Згодом, у складі 103-тьої окремої бригади Сил тероборони імені митрополита Андрея Шептицького, тримав на складному Куп’янському напрямку.

Наприкінці 2023 року "Рудольф" здобув високу військову нагороду – нагрудний знак "Срібний хрест" від тодішнього головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного – "за успішне виконання завдань та високі показники в бойовій підготовці". А у серпні 2024 року, разом із своює бригадою, військовослужбовець вже брав участь у Курському наступі.

Як відбувався захід на територію Росії, які завдання стояли перед Силами оборони, про втрати, поранення й чудеса, коли вдавалося вижити, здавалось, у безнадійній ситуації, Юрій "Рудольф" Турлай розповів УНІАН під час реабілітації у рідних Чернівцях.

"Рудольфе", як для вас починалася Курська операція?

Це були перші числа серпня. Ми тоді стояли на Білопіллі (місто на Сумщині, – УНІАН). Це вважалося, типу, відновлення. Там справді спокійніше порівняно з Куп’янським напрямком, де ми перебували до того, і де до окупантів залишалося метрів сорок. Вони постійно лупили по нас під час заходів та виходів із позицій, ми мали втрати...

І от повідомляють, що ми переїжджаємо. Почали думати: куди? На Запоріжжя? У Нью-Йорк (селище у Донецькій області, – УНІАН) на підкріплення? До останнього ніхто з нас нічого не знав, усе було максимально секретно.

Врешті командир роти оголосив: "Хлопці, заходимо на ворожу територію". Більшість були в шоці. А я сміявся, бо тільки Сирський міг на таку авантюру піти. Тоді як Залужний колись говорив, що не бачить перспективи в тому, як розвивати наступ і що робити далі, коли візьмемо плацдарм. Кажу хлопцям: "Так, пацани, готуємося, і дуже серйозно. Їдемо в гості до тих "оленів" воювати".

Командир роти дав завдання, карту, пояснив, куди і як заходимо.

Згідно з планом, першими йшли штурмовики. Ми мали закріпитися одразу за ними. Заходили з одного із селищ на Сумщині. Командир роти вислав мене туди на день раніше, щоб я знайшов місце розташування для роти. Бачив там величезну кількість нашого війська, купу техніки – і української, й іноземної. І це лише маленька частина від усього, що було. Операція справді планувалася грандіозно.

Наступного дня, щойно ми заїхали в ліс, росіяни помітили рух і почали бити по селищу КАБами. А через два дні зрівняли його із землею.

Заходити на ворожу територію мали через день. Але плани змінилися. Уночі спимо, аж тут наші як почали лупити артою! Уже до обіду командир роти доповів, що просунулися на 15 кілометрів углиб Курської області. Причому без жодного пострілу, жодного трьохсотого, взагалі начистяк.

Як це вдалося?

Дуже грамотно спрацювала розвідка. Усе було продумано: стрімкий захід, розширення. Знайшли шпарини, де росіяни своїх зелених "цвіркунів" понаставляли. Усі – строковики. Дивишся, у нього усе нульове. Видно, що вчора прийшов до війська.

І все ж, поки всі раділи таким швидким успіхам, я взагалі не тішився, бо знав, що далі буде с*ака. На війні так завжди: якщо якісь хороші новини, одразу після цього має трапитися щось погане. Так і вийшло.

Що ж було далі? Згадаєте якусь таку ситуацію?

Одного разу ми виїжджали із прикордонниками на Курщину. Їх восьмеро, і нас, бійців тероборони, стільки ж. Заночували у лісі. Вранці рушили на макспрошках (американських колісних бронетранспортерах із захистом від мін та засідок, – УНІАН). Першим їхав комбат. Ми із хлопцями – у другій машині. Я просив, щоби жодних колон по шість тачок не було. Комбат послухався.

Залетіли в Любимівку (село в Курській області, – УНІАН), стали в кругову оборону. Нам давали точки, куди ми мали заїжджати. Але завдання змінювалися дуже швидко, бо почалися прильоти. Хлопці із іншої роти не дотрималися правил безпеки: спустилися від лісу до дороги на ночівлю і повмикали телефони. А там вже суперками (Supercam — російський БПЛА, призначений для аерофотознімання місцевості, – УНІАН), "Валькірії" (АСУ-1 "Валькірія" – безпілотний авіаційний комплекс для повітряної розвідки, корегування вогню вдень та вночі, – УНІАН). Уся ця кацапська хрінь літала над нами постійно. Так от, після того, як хлопці повмикали телефони, по них одразу три КАБи влупили. Багато "двохсотих" за один приліт. Фатальні деталі війни – так я це називаю...

Довелося виїхати, перегрупуватися і знову рушати на Любимівку. Вдруге заїжджали на звичайних джипах. Уже було простіше. Одразу знайшли хату, підвал, усе перевірили і там зупинилися. Звідти заступали на позиції у селі Вишневе. Там пробули півтора тижня. Взагалі не було жодного "трьохсотого", прильоту, усе чисто. Тоді як на сусідній позиції бійців через шість годин після заходу просто рознесло.

На вашу думку, з чим це могло бути пов’язано?

Там просто не було старшого групи. А він завжди має бути і всім нагадувати, що можна робити, а що ні.

Я зі своїми хлопцями по окопах всюди, ніде їх без себе не пускаю. Бо знаю, що відповідаю за них і маю будь-що їх вивести. Завжди передусім переживав за них, а не за себе. Бували моменти, коли не шанував себе взагалі. Іноді доводилося самому себе трохи спиняти, адже вдома – малі діти...

Куди вас направили після Вишневого?

Згодом розширилися ліворуч - на село Комарівка, приблизно за 40 кілометрів від українсько-російського кордону. Ця позиція простріляна ворогом просто капітально. Нас попереджали: "Хлопці, дивіться, бо там веселуха". Щойно почали вивантажуватися, як одразу ПТКР (протитанкова керована ракета, – УНІАН) по машині – дотла. Далі починають класти мінометом. Ми вистрибуємо, у хлопців речі порозліталися. Я на ходу спіймав рюкзак, каска злетіла.

Пробіг триста метрів до першого підвалу. Кличу своїх по позивних. На щастя, усі відгукнулися. Хух, аж полегшало. Бо висадка була така, що нас усіх там могли покласти. Хлопці молодці, зорієнтувалися: застрибнули в яр, перечекали обстріл і швидко забігли у підвал.

До другого сховку нас довів провідник. Потім ми рвонули у посадку, де провели п’ять годин, бо над нами постійно висіли дрони. Опівдні на сусідню позицію почали заходити наші морпіхи. Я вхопився за голову: куди вони йдуть серед білого дня, їх же дрони одразу змалюють? Кажу своїм: "Хлопці, глибше в посадку, бо зараз таке почнеться". І тут як вгатило FPV-шками. Чую: "двісті", "триста".

Далі почали по нас працювати. Я скомандував закопуватися під берег. Ми просунулися, знайшли наших гранатометників, заховалися під маскувальну сітку, сидимо. Раптом кажуть: "У нас – триста". Дивлюся – наш медик Орест упав. Хутко його затягуємо до свого укриття, розрізаємо одяг. Але допомогти йому вже нічим не могли: осколок від 120-ки (міномет калібру 120 мм, – УНІАН) поцілив прямо в артерію. За кілька хвилин Орест стік кров’ю. Уночі ми винесли його і повернулися назад.

Там, під Комарівкою, просиділи чотири доби. Перебували фактично в оточенні, не могли вийти, бо по наших позиціях постійно лупили. Висунешся – одразу задвохсотять. У нас закінчилися вода, їжа.

Як ви рятувалися?

Щоби вижити, діставали їжу із наплічників убитих росіян. Воду економили, пили по пів ковточка. "Рибачок" – відчайдушний вояка – із хлопцями вискочили у село, принесли води. Навіть коньяку трохи знайшли.

Але все у тих росіян – лайно. Навіть кукурудза якась маленька. Тільки кавуни на городі смачні. Хлопці їх зносили в погріб, потім наминали...

Взагалі, коли вперше заходили, така якась депресуха охоплювала. І як тільки переїжджаєш через той кацапський розгашений контрольний пункт на територію України – не можеш надихатись рідним повітрям. Тішишся, що вдома. Усі казали, що мали схожі відчуття. Воно якось на підсвідомості спрацьовує. Пізніше на Курщину з’їхалося багато наших, і стало якось морально легше.

Як на вас реагували місцеві?

Я з ними не мав контакту. Але бійці із сусіднього батальйону розповідали, як навідалися до однієї хати, а господиня почала їх проганяти: "Идите отсюда". Потім виявилося, що в неї у підвалі сидів чорт – синочок, який стріляв у наших під Покровськом. Кинули його на обмін.

Більшість місцевих із появою ЗСУ повтікали. В одній хаті собаку залишили. Такий класний тер’єр. Його покинули, а він усе одно віддано будинок охороняє. Спочатку був переляканий, та вже через пів дня прибігав гратися. Я попросив хлопців приглянути за ним і потім забрати з собою.

А як ви вийшли із оточення в Комарівці?

На четверту добу нас вирішили змінити. І знову заводять бійців серед білого дня! Щойно ті ступають на дорогу – починаються прильоти, багато поранених. Одному перебило дві ноги, руки, у грудях – купа осколків. Просив добити, бо дуже мучився. Ми його затягнули у рівчак і прикрили гілками. Хлопців із моєї групи також поранило. Кажу одному зі своїх: ""Вересе", йди на край посадки. Поки хлопці виходять, прикриваєш їх". Винесли "трьохсотих". Боєць, який просив, щоби його добили, на одній руці проповз ще 30 метрів. Потім його занесли, перев’язали, стабілізували.

На щастя, він вижив. Телефонував нещодавно, дякував. Я переживав, щоби йому зберегли ноги. Бо турнікет був по десять годин на обох. Тож одразу спитав: "Ноги цілі?". Відповів, що так, встигли врятувати. Із грудей йому витягнули п’ять осколків, ще двадцять п’ять – з ніг.

Ми виходили близько четвертої ранку – у цей час ворог замінює нічні дрони на денні. Півтори години рухалися відкритою територією по залізничних рейках. Йшли як по маслу, жодного прильоту. Після цього нам дали три дні відпочити. Потім кажуть: "Рудольфе", треба знову заходити. Даємо тобі резервну групу". Думаю, яку ще резервну групу, у нас же полупашили купу хлопців. Із наших тільки ми з "Малим" цілі залишилися. У решти – контузії, поранення. Але хоча би всі живі, слава Богу, крім Ореста...

Приїхали із "Малим" із Білопілля. Правда, заговорилися і пропустили поворот на Любимівку. "Малий" зауважив: "Цього влупленого танка не було. І тієї бехи". Я вже й сам приглядаюся. Вирішили зупинитися у посадці. Супутник ніяк не ловив (ми без РЕБу заїхали). Нарешті ввімкнувся, дивлюся, а ми майже на ворожих позиціях, під Кореневим. Щойно це сказав, як тієї ж миті – мінометний обстріл. Ще так швидко я на машині не відвалював. Добре, що там був пагорб. Ми за нього і по газах. "Малий" шкіриться, а в мене – шкіра гусяча. Кажу: "Ясно, Коренево ще не наше".  

Яке вам цього разу дали завдання? І як працювалось з резервною групою, про яку ви згадали?

Комбат пояснив, що треба не дати загинути командирові роти, на яку посунули кацапи. Наші вистріляли весь боєкомплект, почали відходити. Ми мали їх прикрити.

Мені дали резервну групу з іншої бригади, яка майже повністю складалася із чоловіків 48+. Але що то значить командувати групою, яку зовсім не знаєш, не маєш уявлення, хто на що здатний і як сприймає команди. Пояснюю їм, що після мосту треба хутко пробігти 50 метрів і пірнути ліворуч у посадку, а вони біжать праворуч на наші ж розтяжки. Через це мене першого разу і лупануло FPV-шкою, бо я висунувся і гукнув їм: "Куди пішли, ви що, не знаєте, де ліворуч, а де праворуч?". Тієї ж миті мене замалював дрон і давай наді мною крутитися. Знає, що я десь там, і літає, літає. Підсовуюся під берег, а FPV за чотири метри як лупане! У вухах засвистіло. Тільки трохи прийшов до тями, висовуюся – другий налітає. Я сховався за дерево. Дрон як у дерево влупить! У мене планшет вилітає, кричу: "Я – триста!". По рації запитують: "Що, вивозити тебе?". Але я відмовляюся: "Ні, спочатку заведу групу, пацанів треба прикрити".

На кілька годин повністю оглух. Кажу хлопцям: "Слухайте FPV-шку, бо якщо пропустите, по нас почнуть гатити".

Перейшли великий ліс, і тут на зв’язок по рації вийшов боєць із позивним "Говорун". Просить: "Заберіть мене, я – триста!". Запитую командира: "Хто такий "Говорун?"". Відповідає: "Та це не наш, це з іншої бригади. Із усієї групи лише він один живий залишився". Я вирішив: не можна дати хлопцеві загинути. Поділив групу на дві частини. Одна вирушила прикрити бійців, інша – рятувати "Говоруна". Повідомив своє рішення комбату, той погодився: "Добре, "Рудольфе", роби, як вважаєш за потрібне".

Поки йшли до "Говоруна", він проповз нам назустріч півтора кілометра. Із перебитими ногами, на самих руках. Одна нога перев’язана, уже гнити почала.

Над нами літали дрони, хлопці зволікали. Наказав: "Не зважаємо, треба виносити бійця. Ідемо через "не можу"".

П’ять метрів пройшли – налетів дрон, скинув гранату. Завмерли. Трохи просунулися – знову бабах, 120-ка. Так ми цих 1200 метрів йшли 11 годин. Довкола лупило так, що аж дерева хилилися. Я постійно підганяв своїх, бо позаду йшли інші групи із пораненими. Розумів: якщо скупчимося, нас усіх розгасять, залишиться лише велика пляма.

Тільки вночі дозволив годинку перепочити. А о четвертій ранку наказав гнати з усіх сил. Вибігаємо на рейки, і от уже місток, наші точки, пацани з еваку йдуть. Раптом крик: "Дрон!". Виявляється, він зі скидом летів просто над нами, а ми не чули. Хлопці – в посадку, я – за ними. Дрон опустився низенько і скидає гранату. Думаю: "От і все, пройшла моя пруха". Але скид не розривається. Видихнув: "Хлопці, значить, маємо жити".

На повних парах домчали до машини. Приїхали на нашу точку, я зсунувся з пікапа, постукав у браму, упав лицем униз і все. Не мав навіть сил роздягнутися...

Вранці до села надійшло багато наших на підкріплення, і ми змогли перевести подих. Задачу виконали, хлопців зберегли, прикрили своїх ще й "Говоруна" винесли.

Історія із нерозірваним скидом – справжнє диво! Ви казали, що було безліч можливостей загинути…

Та мене разів шістнадцять уже мало задвохсотити. Вірю, що це – допомога зверху. За мене багато молилися: рідні, друзі, знайомі. Ну, бо як інакше пояснити: прилітає 120-ка і Оресту за 70 метрів осколок поцілює прямо в артерію, а мене за сім метрів жоден не зачепив? Або сидиш під деревом, тебе засікає FPV-вішка. Проказуєш "Отче наш", і вона просто відлітає геть. І так було не один раз! Зазвичай, якщо FPV тебе "випас", то не полетить, поки не влупить ціль, бо він одноразовий і не повертається назад. Це справді диво. Але хтозна, скільки в мене ще тих кредитів залишилося...

І все ж ви отримали кілька контузій, що не могло не позначитися на здоров’ї...

Начальник штабу глянув на мене і каже: ""Рудольфе", щось ти мені не подобаєшся, давай у госпіталь". Відвезли мене в Суми, зробили укол, та легше не стало. Ходжу як п’яний, усе свистить, пливе в очах. Тож вирішили відправити на лікування до рідних Чернівців. Я в такому стані не ризикнув сідати за кермо, попросив кума. Їхав у пікапі, дивився в небо і не тямився від щастя, що живий, що ще побачу дітей...

Після всього пережитого я якось вигорів зсередини. Колись плакав, а зараз не можу, висохнув повністю. Втрати сприймаються як щось буденне. Як командир не маю права показати слабкість. Бо це одразу передається бійцям і демотивує їх. Навпаки кажу: "Хлопці, за Ореста треба лупашити ще більше".

Як вважаєте, чи потрібна нам була Курська операція?

Вона своє зробила. Хлопці з Покровського напрямку дзвонили, казали, що наш наступ на Курську область реально відтягнув з Донбасу російські сили, бо вони там дуже перли. Плюс весь світ офігів з того, що Україна залізла до цих чортів. У них на кордоні написано: "Граница России – священна и неприкосновенна". А ми от взяли і "прикоснулись", причому нормально так.

Чи можуть для нас становити загрозу солдати КНДР, яких, за різними повідомленнями, Росія направила якраз на Курщину?

Та скільки їх там, це до обіду роботи. Якщо так проаналізувати, чуваки не воювали роками. У них немає злагодженості, вони не готувалися до цієї війни, як це робили росіяни. Протистояти проти своїх усередині країни і налагоджувати режим на вулицях патиками – це одне. А інше – воювати проти запальних українців, які вже стільки часу не дають Росії захопити всю Україну.

Солдати із Північної Кореї будуть йти сюди демотивовані, вони реально бояться. Гадаю, багато з них повтікають. Бо з тим їхнім режимом дуже важко, там свої своїх здають. Також, припускаю, після того, як їх на перших штурмах пустять на "м’ясо", і старші командири зроблять доповідь своєму Кім Чен Ину, він більше не буде їх посилати. У нього не так багато тієї армії.

Тому, я думаю, що підмога із КНДР – короткострокова і нічого кардинально не змінить.

Як гадаєте, чи вдасться росіянам вибити наших військових з Курщини?

Залежно від обстановки на території України. Бо зараз у РФ перебувають дуже потужні наші бригади. Якщо доведеться захищати Дніпро, то, певно, треба наших з Росії виводити. Краще тут зберегти територію, ніж там. Сподіваюся, військове керівництво щось придумає.

Галина Олійник

УНІАН в Google News