"Хтось може тішити себе надіями, та на фронті новини про "перемир’я" сприймаються нейтрально – ми тут до перемоги", - військовослужбовиця Лілія "Троя" Ступіна

Начальниця секції цивільно-військового співробітництва у підрозділі безпілотних систем спецпризначення НГУ "Тайфун" Лілія "Троя" Ступіна в інтерв’ю УНІАН розповіла, навіщо пішла служити та з чим стикаються в армії жінки-військові.

Пані Ліліє, після початку повномасштабного вторгнення ви волонтерили і фактично займались дипломатичною роботою – виступали в ООН, ПАРЄ та на інших міжнародних майданчиках, розповідаючи про воєнні злочини росіян, про українців, які потрапили в російський полон. Що спонукало вас приєднатися до війська? 

Початок повномасштабного вторгнення застав мене в рідних Сумах, звідти я вивозила свою подругу з новонародженою дитиною, буквально вперше сівши за кермо автівки… Мій хлопець просив, щоб я поїхала за кордон, щоб не залишалася в Україні, але я внутрішньо розуміла, що не зможу. Коли він зник безвісти на Азовсталі, ми об’єдналися з іншими жінками з такою самою історією. Я була серед тих, хто створив асоціацію родин захисників Азовсталі. І ми боролися за наших полонених - не лише з "Азова" - на всіх фронтах. 

Тобто, я не працювала в дипломатії. Але у складі української делегації їздила в Женеву, Страсбург, виступала в ООН, спілкувалася з представниками МЗС західних країн, з представниками Міжнародного комітету Червоного Хреста… Тобто, всюди, де ми могли розказати про наших військовополонених, ми це робили. Робили все, аби достукатись до міжнародної спільноти. 

В певний момент мені стало недостатньо того, що я роблю в асоціації, і я зрозуміла, що маю бути у війську.

Знаєте, спілкуючись з представниками міжнародних організацій, про які ви розповідаєте, може скластись враження, що вони, звісно, співчувають українцям, але на практиці не надто намагаються щось робити. Чи було у вас таке внутрішнє відчуття? 

І на початку повномасштабного вторгнення, і зараз, на жаль, такі організації як ООН чи МКЧХ не показали результативної роботи в ситуації, коли дуже багато військових і цивільних громадян України перебувають в російському полоні, знаходяться на території ворога в жахливих умовах – з них знущаються, їх катують, їх не лікують… 

Тобто, ці організації не роблять того, що вони мали би робити. Українські активісти неодноразово казали про те, що, мабуть, доречним буде взагалі їх реформувати. Ба більше, ми на 100% можемо бути впевнені, що, якби війна зачепила їх території, вони не впоралися б так, як це зробили, роблять і продовжують робити українці. 

За час своєї служби ви змінили кілька місць – з "Азова" перейшли до центру спецпризначення НГУ "Омега", тепер – "Тайфун". Що спонукало до таких змін? 

Як я вже казала, моє рішення приєднатись до війська було зважене і добровільне. Я розуміла, що хочу бути тут, хочу починати в "Азові", тому що мій чоловік – "азовець". Згодом мені запропонували долучитись до підрозділу "Омега" - до загону безпілотних систем. Я довго вагалася, адже не знала, як можу себе застосувати, чим можу бути корисна в такому підрозділі, зовсім не маючи досвіду з БПЛА… Але я прийняла цей виклик і в мене вийшло. 

Саме в "Омезі" я почала займатись цивільно-військовим співробітництвом. А коли був створений "Тайфун", кістяк з "Омеги" перейшов сюди і мені запропонували йди зі своїм підрозділом. 

В чому полягає цивільно-військове співробітництво? Що це таке? 

Цивільно-військове співробітництво – це про налагодження містків між цивільним і військовим світом. Це - допомога своєму підрозділу, комунікація та координація з цивільними, з місцевою владою, волонтерами. Мова про володіння ситуацією на територіях, які розташовані в зонах близько до бойових дій. Це розуміння, які настрої у місцевих цивільних мешканців, де вони перебувають, що їм потрібно, як вони можуть допомагати, чи хоча б не шкодити військовим під час операцій… 

Ви сказали, що раніше не мали досвіду керування БПЛА, під час служби вдалося політати? Які дрони вам найбільше сподобались? 

Ще коли я навчалась в університеті і мала військову кафедру, я отримала військово-облікову спеціальність артилериста. Потім, вже в "Азові", проходила курси такмеду, отримала сертифікат бойового медика, а от БПЛА… Звісно, мені було цікаво. 

У нас є симулятор, і я просила хлопців дати політати, пробувала FPV, Mavic. Мені було цікаво. Тож завжди, коли є вільна хвилинка, я намагаюсь це робити. Але, звісно, щоб літати на "бомберах" чи великих "крилах", керувати БПЛА ударного типу чи розвідниками, треба краща підготовка, фахове навчання. Просто так взяти і полетіти на них я не можу. 

Як ви ставитесь до ідеї навчати управлінню БПЛА ще зі школи? 

Це хороша ідея, причому не з тієї позиції, щоб всіх готувати до війни. Все ж таки, майбутнє за технологіями. І після закінчення війни різноманітні дрони будуть успішно застосовуватися в повсякденному житті – від зйомок весілля до доставки продуктів. Тому я вважаю, що це хороша навичка. Чому б не навчитися? 

Так само такмед? 

Однозначно. По-перше, саме зараз ми у стані війни. І неважливо, чи ти в тиловому місті, чи близько до бойових дій, на жаль, ворожі ракети можуть долетіти будь-куди. Тому варто бути компетентними, щоб надати допомогу – собі чи іншій людині. Щоб виграти для пораненого час і, можливо, врятувати йому життя. 

По-друге, з ким завгодно може трапитись ДТП, аварія на виробництві, побутова травма… І в усіх випадках можуть бути застосовані знання з такмеду. Нещодавно український військовий, який перебував у відпустці за кордоном, врятував життя чоловіка, який стікав кров’ю після ножового поранення… Тому це завжди може знадобитись. І, зважаючи, що є дуже багато курсів, навіть невеличких, одноденних, це насправді не важко. 

Які досягнення на службі ви вважаєте найціннішими?

Будь-яка історія, коли ти домовився про певну допомогу, коли тобі зможуть надати машини, або БПЛА, необхідні для роботи твоїм хлопцям, і коли потім ці хлопці вражають якісь круті, жирні цілі у ворога – це і моє досягнення теж. Таким результатам всі радіють. Я розумію, що я – теж разом з ними, що тут також є мій вклад, що я не дарма працюю.

Згадаєте якусь таку ситуацію? 

Я дуже люблю згадувати і розповідати історію про те, як наш підрозділ знищив російський автоматизований комплекс радіоелектронного придушення "Борисоглєбськ-2". Особливо тішить, що таких в Росії не дуже багато було, а залишилось десь близько десяти. І ще приємно, що вартість FPVшок, які були застосовані для знищення цього РЛС, мабуть, не більше 5 тисяч доларів. Водночас "Борисоглєбськ-2" - це близько 200 мільйонів доларів. 

Ви – емпатична людина? Як справляєтесь зі стресом та емоційними навантаженнями під час служби?

Я дуже емапатична людина, з цим навіть перебор. Звісно, завжди переживаю за людей, з якими доводиться спілкуватись. А найбільше – за дітей. Вважаю, що сім’ї з дітьми обов’язково мають виїздити з прифронтових зон. Треба робити все можливе, щоб наші діти, майбутні покоління українців росли в кращих умовах.

Я не вивела якоїсь формули, як заспокоюватись, але спілкування з людьми завжди відбирає багато ресурсу, енергії, тому я намагаюсь зупинятись, щоб не вигоріти остаточно. Намагаюсь не сприймати все близько до серця, вчуся обмежувати свою емоційність. Обов’язково три рази на тиждень займаюсь спортом. Перезагрузитись також допомагає природа – від’їхати десь у тихе місце на хвилинку, подивитися на дерева, на воду, послухати спів птахів… Все це теж заспокоює. 

Вже кілька місяців в інформаційному полі жваво обговорюється тема можливого перемир’я. Як ця тема бачиться з фронту? 

Сприймається нейтрально. Хтось може тішити себе якимись надіями, і кожна людина має на це право. Але, розумієте, як би там не було, ми продовжуємо служити, ми тут маємо стояти до перемоги України. І ми точно будемо це робити, доки це потрібно, доки ми потрібні. 

Поговорімо трошки про жінок у війську. Чи спостерігаєте ви якесь особливе ставлення? Можливо, вам доводилось спростовувати якісь стереотипи про жінок в армії?

Я чула історії жінок-військовослужбовиць про несправедливість, нерівність. Мені дуже шкода, що таке буває, і я маю надію, що це максимально викорінюватиметься. На моє щастя, особисто я з таким не стикалась, не відчувала якогось зневажливого ставлення до себе. Вважаю, що в цьому є заслуга як колективу, так і командування. Наша робота так налагоджена, щоб ніхто не відчував дискомфорт. Ми всі – на одному рівні, між нами немає конкуренції. Всі розуміємо, для чого ми тут, що ми робимо…

В підрозділі НГУ "Тайфун" доволі багато жінок, серед яких є пілоти БПЛА, які гарно влучають у цілі і взагалі дуже круто виконують свої бойові завдання. 

Які поради ви дали б людям, які розглядають можливість служби у війську?

На мою думку, часу підготуватись до служби вже було достатньо. Тому, на мій погляд, варто не боятися, прийняти цей виклик і зробити вибір, щоб його не зробили за тебе. Зараз дуже багато інформації про різні підрозділи, про потребу в людях з різними навичками. Майже у кожного є сайт, соціальні мережі тощо. Там можна поцікавитися, що й до чого, можна зателефонувати рекрутеру, поговорити детально, якщо є якісь питання, взагалі дізнатися, чи потрібна там ваша професія, яку можна застосувати у війську. 

Також не зайвим буде пам’ятати, що в умовах повномасштабної війни вас мобілізують або ви підписуєте контракт до закінчення воєнного стану. Але у підрозділах обов’язкова ротація. У нас вона триває не більше трьох місяців. Ми намагаємось робити так, щоб люди не перебували в зоні проведення бойових дій більше цього строку, адже тоді небезпека не відчувається так, як має. Тому ми людей постійно змінюємо, щоб вони мали змогу відпочити й відновитися.

Тетяна Урбанська

УНІАН в Google News