Останні тижні стали найгострішими з точки зору протистояння між "мобілізаторами" та "антимобілізаторами" в Україні. Більше того, конфлікт шириться, а взаємна агресія зростає. Так, лише за кілька перших днів лютого відбулося вбивство співробітника ТЦК у Пирятині та два вибухи – у приміщеннях ТЦК Рівного та Павлограду.
Військові та їх родичі вимагають "справедливості" та найжорсткіших покарань для "ухилянтів" (не лише тих, які безпосередньо стріляли, а подекуди для всіх, хто не у армії).
Вже навіть з’явилися заяви про "другий фронт" та заклики "в разі неповаги… застосовувати зброю без попередження" по "ухилянтському падлу".
Натомість "антимобілізатори" теж апелюють до "справедливості" та нагадують всі випадки побиття та навіть загибелі "бусифікованих" чоловіків, про "ВЛК за півгодини" та все інше. Репостять заяви окремих військовослужбовців, які самі визнають, що через ТЦК до армії потрапляють "наркомани, п’яниці та безнадійно хворі", "які лише забирають ресурси армії" та є "одразу 300-ми".
До "справедливого покарання" нападників на ТЦК закликає й командувач Сухопутних військ ЗСУ Михайло Драпатий. У цьому тренді виступив й головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський, який вимагає "заслужене покарання" для всіх винних. При цьому визнає "випадки порушення прав людини під час мобілізаційних заходів", з чим армія намагається боротися та "виправляти помилки".
У той же час, голови міст та громад також зробили заяву про тиск, з порушенням "законодавства, процедур і справедливості при проведенні процесуальних дій правоохоронними та судовими органами проти голів невеликих громад".
У кожної сторони є свої аргументи. А російські та власні українські "передвиборчі" боти "роздмухують" полум’я конфлікту до ще більшого масштабу. Часто можна побачити, як під подібними постами у тому ж фейсбуці прихильники та противники примусової мобілізації, які так завзято сперечаються між собою, мають ознаки фейків або ботів у акаунтах. Якщо з росіянами все ясно (вони зацікавлені у розколі між українцями), то вітчизняні "боти" намагаються будь-який негатив "прив’язати" до влади, щоб набрати "політичні бали" опозиції (всіх "кольорів") та примусити владу до виборів.
Тобто, попри те, що випадки як загибелі цивільних у приміщеннях ТЦК, так і вбивства "ухилянтами" співробітників ТЦК є рідкісним явищем з детальним висвітленням у ЗМІ кожного випадку, оці внутрішні та зовнішні "боти" як "призма" збільшують та спотворюють конфлікт кожного разу. При цьому не варто все списувати на "ІПСО", адже вони роздмухують ту "іскру", яка вже "тліє".
Але що у цій всій дискусії не так?
Правильно – майже ніхто не згадує про закон. Його ніби не існує для обох сторін.
А ми ж говоримо не про якихось абстрактних "військових/ТЦКшників" та окремо "цивільних/ухилянтів". Це все громадян України, на яких розповсюджується конституція та ціла низка різних кодексів, включно з кримінальним. Але всі апелюють до справедливості, як її розуміють виходячи з місця свого перебування – у війську чи на "цивілці".
І тут ми підходимо до суті проблеми. Українці по обидві сторони виступають не так "за" чи "проти" мобілізації як такої, скільки вимагають справедливості та поваги до себе. Але повагу силою не нав’язують – її можна лише заслужити власною поведінкою. Цивільні не бачать, як карають тих військових, які відверто знущаються над примусово мобілізованими (фактично – над майбутніми побратимами), а військові – не помічають як борються з найбільш відвертими ухилянтами, які не лише ховаються, але й намагаються опиратися мобілізації публічно.
Тобто, в нас розвивається одразу два паралельних сценарії "врадієвки" - "цивільний" та "військовий". І перетинаються вони саме у частині закону. Адже за нормальної роботи законодавства, яке карає не цивільних чи військових, а саме ВИННИХ (з обох сторін) таких ситуацій, як ми бачимо зараз, взагалі не було б.
Армія це віддзеркалення всієї країни. Як і влада, до речі. Скільки пройдисвітів чи любителів "помахати кулаками" є у цивільному житті? Така ж ситуація є й у армії та ТЦК. Але всюди обмежувальним чинником проти насильства між громадянами є саме закон. А ТЦК та якісь "добровольці" у формі наразі мають досить неоднозначний юридичний статус. Є навіть дискусія щодо наявності у ТЦК юридичної особи, яка триває ще з 2023 року і досі не має однозначної відповіді. А законність дій – це питання довіри між військовими та цивільними.
Над питанням довіри варто дуже рішуче задуматися очільникам держави та Міноборони, адже зараз, відповідно до опитування Групи "Рейтинг", ТЦК та СП не довіряють 67% громадян. І збільшення взаємної агресії є лише питанням часу. Бо неоднозначна "справедливість" за відсутності чіткого законодавчого регулювання стимулюватиме те, що ми бачимо – свавілля з обох боків.
Але уявімо, що під час "бусифікації" все відбувається з повагою – ніяких балаклав, з зачитуванням прав особи (право на дзвінок, на адвоката, на ВЛК - не деінде, а у тому медзакладі, якому людина довіряє). Чи будуть випадки агресії? Певно, так. Але значно менше, адже людина чітко знатиме, що її права захищені і навіть в разі мобілізації, вона зможе розраховувати як на достойне відношення, так і, бажано, на можливість самій обрати посаду та підрозділ.
Проте це вже була б та сама система рекрутингу, про яку так багато говорять, але так і не вводять, побоюючись "касового розриву", коли мобілізовані за старою системою тимчасово перестануть ставати до лав війська, а нова система ще не запрацює. Потрібні будуть спеціально навчені співробітники, відповідна інфраструктура (у тому числі цифрова), підготовлені заклади до тієї ж ВЛК та ін. І головне – чітке законодавство, яке регулює (а не ускладнює) всі проблемні питання у відносинах між цивільними та ТЦК. Систему потрібно збалансувати.
Але альтернатив цьому немає. Точніше є – "Врадієвка" національного масштабу. А поки що всі сторони українського суспільства є фактичними "заручниками" недолугої та громіздкої системи мобілізації, яка вже не радянська, але й не сучасна західна (правова), а якась така "посередині", з недоліками одразу обох форматів.
І це стосується не лише, власне, "бусифікації", але всієї системи. Наприклад, до 4 лютого всім "обмежено придатним" потрібно пройти ВЛК. Але ще донедавна було справжньою проблемою отримати просто направлення на комісію через шалені черги, не кажучи вже про те, щоб потрапити безпосередньо до лікарів (місце у чергу до хірургів та терапевтів займають, подекуди, з 5 ранку).
Скільки проблем це викликало, наприклад, у харків’ян. Але було легко вирішене шляхом цифровізації, яка буквально на очах "вилікувала" ВЛК від черг за направленнями, які тепер можна буде отримати просто у телефоні. Але не від черг до лікарів. Бо там черга "спільна", проте "мобілізовані проходять поза чергою". Тому "обмежено придатні" й не встигають потрапити до лікаря, навіть якщо стоять у черзі з 6-7 ранку – бо серед мобілізованих та військових теж утворюється своя черга… Черга на черзі… Від чого страждають всі – співробітники ТЦК та лікарі не менше, ніж ті, хто у цих чергах годинами стоїть.
Чому б не створити дві окремі ВЛК або хоча б приймати всіх по різних змінах? Адже "обмежено придатним" на ВЛК надається лише 4 дні, що, за таких умов (коли намагається пройти у перервах між мобілізованими), це стає завданням із зірочкою. А якщо не встиг, то проходиш ВЛК заново і таким чином черги лише збільшуються і збільшуються… А якщо не пройшов у відведений законом час, то – штраф.
Банальні рішення, такі як різні зміни лікарів чи списки на прийом (деякі військовозобов’язані самоорганізуються та самі такі списки створюють) швидко ці проблеми вирішили б.
І "обмежено придатні", і військові після поранень, і співробітники ТЦК та лікарі одразу відчули б прогрес та полегшення. Але цього не робиться. Чому? А хтозна… І всі разом терплять шалені незручності.
І такі проблеми є у кожній ланці системи – від мобілізації до демобілізації (хай військові розкажуть як вони проходять те ж ВЛК після поранень). Система не просто неефективна. Вона буквально послаблює Україну як у тилу, так і у війську. Та ще й утворює постійні конфлікти, які росіяни та вітчизняні "політики" з радістю роздмухують кожного разу, бо "розділяй та володарюй" це найдавніша політтехнологія.
Свого часу через схожі проблеми проходила Велика Британія у часи Другої світової війни. Але Черчіль "розрулив" тоді ці протиріччя, спираючись на чотири пункти:
1) Пропаганда та мораль (у основі інформаційна кампанія, яка спирається на повагу до військового та рекрута – майбутнього військового);
2) Військова підготовка (мова не так про підготовку людини, як про підготовку армійської системи для прийняття й навчання рекрутів);
3) Індустріальне виробництво (оснащення війська зброєю, технікою та всім необхідним);
4) Співробітництво з союзниками (які допоможуть з двома попередніми пунктами).
І, звісно, все це за умови судів та законів, яким суспільство (і військове, і цивільне) довіряє. Британці тоді докорінно змінили всю свою державу, а не лише армію. Під час ДСВ британці надали масове, наприклад, виборче право, що тоді було справжнім "ноу-хау" та викликало купу суперечок між лібералами та консерваторами. Але це дало впевненість людям у "рівності" всіх громадян і повагу до їх прав. Виглядає як утопія? Можливо. Але "оптимізація" держави та законів це єдиний вихід під час війн для демократій, на зразок нашої.
Не всі, хто у тилу, одразу "ухилянти", як і не всі співробітники ТЦК є агресивними до цивільних "за замовчуваням". Більше того, як серед цивільних, так і серед співробітників ТЦК абсолютна більшість люди адекватні та добре на вас реагують, якщо ви добре реагуєте на них (без агресії та образ). Проте всі ми люди, вразливі до емоцій.
Зараз, на жаль, багато з нас керуються емоціями та своїм розумінням справедливості, а не Конституцією та законодавством (яке ще потрібно привести до ладу) у такому чутливому питанні як мобілізація. Чим користуються всі охочі наші недруги. Ми не повинні самі "дарувати" їм козирі проти нас. Але об’єднатися довкола якісних змін, які насправді утворять баланс між тилом та армією, починаючи з ТЦК та рекрутингу, що є "перемичкою" між двома "світами".
Андрій Попов
