"Півроку після полону організм ще працює на ресурсі "триматися". Далі все руйнується", - правозахисниця Людмила Гусейнова

Правозахисниця Людмила Гусейнова в інтервʼю УНІАН розповіла, з якими труднощами стикаються звільнені з полону, як світ має реагувати на утримання Росією цивільних заручників.

Людмила Гусейнова – колишня цивільна бранка з окупованого Новоазовська на Донеччині. Через свою проукраїнську позицію вона опинилася в полоні, де провела три роки. Зараз правозахисниця опікується питаннями захисту прав постраждалих від сексуального насильства під час війни, є комунікаційною директоркою профільної громадської організації SEMA Україна. 

В день другої річниці звільнення пані Людмили з полону вона зустрілась з УНІАН в Приштині (Косово) на міжнародній конференції, присвяченій просуванню прав і покращенню життя постраждалих від сексуального насильства, повʼязаного з війною. В інтерв’ю Людмила Гусейнова розповіла як представники Червоного Хреста (свідомо чи несвідомо) підігрують Росії в питанні утримання українських в’язнів, зокрема цивільних заручників, чому жінкам, у яких є малі діти, полон дається найважче, та які проблеми чекають на бранців разом з отриманням свободи. 

Нещодавня звістка про смерть української журналістки Вікторії Рощиної у російському полоні сколихнула суспільство. Проте досі подробиць про причини загибелі цивільної бранки від російської сторони дізнатись не вдається. Пані Людмило, на вашу думку, чи реально притягнути винних до відповідальності? 

Коли я почула трагічну звістку про смерть журналістки, то згадала про лист, який написала їй від імені українських журналістів. Напередодні 2024 року, дуже несподівано, я дізналася про досить химерну можливість (але все-таки невеликі шанси були) передати листи полоненим у Росію. Я знала понад 20 полонених українських жінок, якими опікувалася сама чи мої друзі, серед них була і Вікторія Рощина... В листі ми передавали слова підтримки Вікторії, бажали їй сили і духовної стійкості (у мене в телефоні залишилось його фото). На жаль, ми ніколи не дізнаємося, чи Вікторія його отримала. Але якщо отримала, то сподіваюся, він дав їй трохи сил. 

Чи дізнаємося ми, що сталося? Я вірю в це. Чи дізнаємося, хто винен в цьому? А ми і так знаємо, хто це. Чи покарають тих, хто це зробив? Я сподіваюся на це. 

Мій колега з УНІАН Дмитро Хилюк перебуває в російському полоні з березня 2022 року. Ми не можемо ні забрати, ні навіть обміняти громадян України, які не є військовополоненими, адже, за нормами міжнародного права, цивільних заручників взагалі не повинно бути. Чи існує вихід із цього глухого кута? 

17 жовтня виповнилось два роки, як звільнили мене. Я на свободі, і увесь час мене не полишає це питання, я шукаю відповідь. Через декілька місяців після звільнення, дякуючи представницями "Медійної ініціативи за права людини" – Тетяні Катриченко та Ользі Решетиловій, я мала адвокаційну поїздку до Нью-Йорка та Вашингтону. 

Я виступала з трибуни ООН і порушувала саме це питання, згадуючи сльози українських жінок та дівчат, які, за надуманими звинуваченнями, незаконно перебувають у російських колоніях. Я питала — невже весь світ не знає, що з 2014 року в Україні йде війна? Невже з 2014 року не можна було продумати механізм обміну? На жаль, і до цього часу відповіді немає. 

Всі лише повторюють, що Женевські конвенції не дозволяють Росії утримувати в заручниках цивільне населення. Але Росія зневажає Женевські конвенції, як й інші норми міжнародного права! Вона це робила з 2014 року і продовжує так діяти зараз. 

Між тим, в Україні є деякі позитивні зрушення: нещодавно при Офісі уповноваженого ВР з прав людини був створений окремий підрозділ, який займатиметься саме цивільними полоненими. До цього ми з колегами провели великий мітинг на Майдані Незалежності, написали лист до президента з питаннями: Чому у нас досі немає установи, яка має займатися саме цивільними в полоні? Чому в нас досі немає реєстру цивільних полонених? Суспільство вимагає відповідей на ці питання. І добре, що такий підрозділ нарешті створений.

Останнім часом було декілька обмінів, під час яких РФ відала й цивільних полонених. Три місяці тому серед невеликої кількості звільнених людей отримала свободу Олена Пех. Вона шість років провела в колонії і втратила здоров'я. Вийшла з увʼязнення на милицях. Зараз Олена перебуває в Німеччині і чекає на операцію. Її організм скалічений, жінка потребує дуже великої психологічної, медичної і соціальної реабілітації.

Чи відомо, скільки взагалі українських цивільних заручників перебувають в Росії? 

Точної цифри немає. Адже до українських полонених в Росії у місцях увʼязнення немає доступу міжнародних гуманітарних організацій, та й будь-яких організацій. Тому такої статистики не існує офіційно. Цифра, яку я чула востаннє неофіційно – це 20 тисяч військових і цивільних. 

Однак війна триває, і я відстежую ситуацію на тимчасово окупованих територіях, там постійно відбуваються арешти. Декілька місяців тому арештували сімейну пару в Енергодарі Запорізької області, місяць тому — молоду жінку на Донеччині…

Підставою для арешту є будь-яка підозра, спілкування у месенджері, спілкування з рідними, які проживають на вільній території України. Дуже часто буває просто заздрість сусідів, або ненависть якоїсь рідні чи знайомих. Будь-який донос може також стати приводом для арешту. 

Щодо міжнародних організацій, зокрема Червоного Хреста, то в українському суспільстві існує певна недовіра і нерозуміння їхньої бездіяльності. 

Недовіра – це м'яко сказано. До них є багато претензій. Пояснити це неможливо. Є версія, що представники РФ мають певний вплив у цій міжнародній організації. Українці навіть організовують протести. Один із таких я бачила в Женеві, де розташована штаб-квартира організації. 

Для мене дивно, що вони не виконують свої обов'язки, пояснюючи, що Росія нібито не надає доступу до тимчасово окупованих територій України. Але ми знаємо, що місця утримання цивільних і військових полонених українців є вже по всій Росії!

Трапляються поодинокі випадки, коли вони потрапляють до полонених і потім звітують. Проте представники організації відвідують спеціально відведені для цього Росією місця, в яких показово зроблені покращення. Це виглядає так, ніби разом з агресором представники Червоного Хреста роблять картинку для світу: "ось, які тут всі чудові", "все у нас добре"… Але це неправда, і всі це розуміють. Ми маємо свідчення тих, хто повертається з полону. Навіть не треба свідчити, просто подивитися на зовнішній вигляд колишніх бранців Росії.

Ми бачимо фотографії, на яких наші військові та цивільні дуже виснажені після полону. Чи існують якісь механізми захисту своїх прав у колишніх полонених? Знаю, що ви подали проти Росії позов до Європейського суду з прав людини. На якому етапі ваша справа? 

Так, я подала цей позов, завдячуючи адвокату Андрію Яковенку. Він мені підказав, бо є обмежені строки подачі, і треба розуміти, як це робити. Завдяки його зусиллям ми встигли. Це було на початку 2023-го року. Пізніше моєму адвокату надійшло повідомлення, що суд прийняв мою справу до розгляду. 

Ми розуміємо, що це дуже довготривалий процес. Чекаємо, оскільки існує певна черга. Але адвокат пояснив, що це вже добре, бо не кожна справа приймається. 

А що далі?

Ми встигли подати позов до ЄСПЛ, коли Росія ще не вийшла з-під його юрисдикції. Але зараз вона вийшла. Тому, якщо буде якийсь вирок, хай навіть символічний, то вона, швидше за все, його не визнаватиме. Але часи змінюються, влада змінюється, немає нічого постійного – життя мінливе.

Я впевнена, що прийде час, і Росія буде просто завалена цими позовами і через Європейський суд з прав людини, і через Міжнародний кримінальний суд, і, можливо, буде навіть створений спеціальний трибунал для керівництва Російської Федерації. Я дуже хочу в це вірити!

Якої допомоги насамперед потребують ті, кого звільняють з полону? І чи достатньо робить держава для їхньої підтримки? 

З того моменту, як я була звільнена і до сьогодні я бачу кроки вперед у цьому напрямку. У цивільних полонених дуже часто виникає проблема з документами. У мене і моїх знайомих не було жодного документу – нам нічого не повернули. Поновлення займає час, а без них немає можливості отримати передбачені державою кошти після звільнення з полону.  

Також є потреба в одязі, бо часто повертаються люди, у яких все майно залишилось на тимчасово окупованих територіях. Коли ти вільний, але в тюремному одязі, то одразу хочеш його зняти. Його запах стає нестерпним, а в нашому випадку в ньому були навіть клопи. 

Я так раділа, що ми вільні. Нам дали спортивні костюми, і мені здавалося, що це вже нормально, і цього достатньо. Мої друзі придбали для мене якісь речі, але за місяць почалася зима, і я зрозуміла, що мені немає нічого ані взути, ані вдягнути. А потім приходить весна або літо, і знову історія повторюється. Тому, виходить, що перший час комфорт звільнених із полону залежить від родичів та друзів. 

Дуже велика проблема – це психологічна допомога. По-перше, не всі психологи готові і розуміють, як працювати з тими, хто пережив полон. Хоча зараз багато навчають, але однаково їх не вистачає. По-друге, проблема в тому, що у нас немає культури звернень до психологів. Нам здається, що до нього звертаються тільки хворі люди, а я ж здоровий!

Несприйняття поглиблює існуючі проблеми, які не вирішуються лише від того, що ти місяць або рік на свободі. Якщо ти не звертаєшся до фахівців, то проблеми просто загострюються, і це позначається на родині, якщо вона є. Якщо немає, людина часто починає зловживати алкоголем…

Проблеми зі здоров’ям після полону з'являються не одразу, якщо тільки немає серйозних ушкоджень. Я розмовляла з дівчатами, з якими ми звільнялися, і всі мають схожу ситуацію: перші пів року – це ейфорія, твій організм ще працює на ресурсі "триматися", але в якийсь момент це руйнується і виникають серйозні проблеми зі здоровʼям. Однак не весь комплекс медичної допомоги надається і гарантується державою. 

Ймовірно, є потреба працювати з психологом не лише звільненим із полону, але й родині? 

Це обов'язково, ми також говоримо про цю необхідність. 

І ще одна проблема, що у багатьох жінок, яких утримують в полоні роками, вдома залишаються маленькі діти. Останні півроку свого полону я була в камері з жінкою, у якої на момент арешту молодшому синові виповнилося лише 4 роки. Це трагедія і біль її серця, бо жінка так вила за своєю дитиною, що коли її катували, вона так не кричала. Це неможливо було бачити та слухати, серце рвалося разом із нею. 

Вона була в увʼязненні три роки, я про неї дуже багато говорила, боролася за неї. Прокурор вимагав для неї 12 років покарання, але її "відпустили" - з відстрочкою вироку до повноліття і забороною виїжджати з окупованих територій. Із зали суду вона летіла, щоб обійняти дитину, а син не просто її забув, він злякався, ховався за батьком і питав: "Хто ця тьотя? Я її боюся". 

Зараз жінка налагоджує стосунки з дітьми, у неї немає доступу до психологічної допомоги. Спілкуватися телефоном і користуватися інтернетом їй теж заборонено.

Українці, звільнені з полону, масово заявляють про застосування тортур, насильства стосовно них. Чи відбувається документування цих злочинів?

Документування воєнних злочинів, у тому числі і цих випадків, проводиться багатьма громадськими організаціями. Щось роблять державні установи, насамперед прокуратура. Зараз відбувається документування під час оформлення тимчасових репарацій для постраждалих від сексуального насильства. Але це лише шматки, які не створюють загальної картини. 

Проблемою є й збереження та використання цих даних. Це конфіденційна інформація, нею неможливо ділитися чи поширювати, озвучувати прізвище, якщо постраждала людина не хоче… І виходить, що у нас немає точної статистики, хто затриманий. Немає й повної інформації, що відбувалося з людиною в неволі. 

Як якісно змінити ситуацію? З моєї точки зору, має бути певна домовленість між такими організаціями – як, не порушуючи конфіденційності, все ж таки звести все в єдиний список, створити спеціальний реєстр. Ця інформація має бути упорядкована та захищена, щоб потім ми могли зробити книгу пам'яті чи використовувати в позовах проти кривдників.

Для післявоєнної Боснії, приміром, проблемою було те, що не всі злочини були задокументовані, якісь матеріали на паперових носіях були просто втрачені з часом. Як нам підготуватися, щоб після закінчення війни все-таки був трибунал і достатня кількість документів, свідчень для того, щоб покарати винних у скоєнні злочинів проти військових і цивільних? 

У цьому й питання. Якщо це буде робити якась громадська організація, то де зберігатимуться списки, матеріали документування? Що буде з цими свідченнями, коли ця громадська організація припинить свою діяльність? На рівні держави поки що немає такої установи, відсутнє законодавство щодо порядку дій. Тобто, це питання для обговорення, воно залишається відкритим. 

Ви зараз займаєтеся допомогою постраждалим від сексуального насильства під час війни. Ця тема певним чином табуйована, не кожен і не кожна готові про це говорити. Як нам правильно побудувати систему допомоги? Досвід яких саме країн, з вашої точки зору, нам варто використовувати?

Вважаю, що у пригоді стане досвід будь-якої країни, яка мала практику допомоги постраждалим. У Косово, наприклад, під час участі в конференції щодо покращення життя постраждалих від сексуального насильства (під час війни 1998-1999 років, – УНІАН) для мене була дуже важливою тематика документування, залученість держави до допомоги. І я тут бачу тісну співпрацю, адже на конференції була президентка країни, ключові міністри. І вони розуміють, про що йдеться – вони в темі. Це не просто відвідування публічного заходу. Відчувається, що тема сексуального насильства під час війни – ще болить у суспільстві. Я спілкувалася з міністеркою юстиції, яка сама підійшла до мене і запропонувала поділитися досвідом.

Нещодавно я відвідала Конго, де ознайомилася з роботою клініки Панзі, створеної відомим лікарем, Нобелівським лауреатом Денісом Муквегою. Постраждала жінка може звернутися в клініку за допомогою, пройти обстеження і результати будуть зафіксовані. Однак їх не будуть передавати в поліцію чи інші органи, якщо жінка не висловить такого бажання. Водночас, якщо вона за 10 чи 20 років вирішить звернутися в правоохоронні органи, в клініці за запитом їй нададуть всі документи. Це величезна робота і вона може бути прикладом документування злочинів.

Кожна країна має свій досвід. Навіть Україна вже є прикладом для багатьох інших держав. У нас почалися виплати постраждалим від сексуального насильства. Важливо, що до всіх питань, розробки пропозицій, рекомендацій у нас залучають постраждалих. Потерпілі діляться першочерговими потребами, позитивним або негативним досвідом. Це завжди обговорюється. 

Я, до речі, хочу звернути увагу на свій позитивний досвід співпраці з Офісом генпрокурора та Нацполіцією упродовж минулого року. Їхні представниці, які співпрацюють з нашою організацією, - молоді жінки з глибокою емпатією до постраждалих, вони мають величезне бажання допомогти потерпілим, розібратися і не травмувати додатково. 

Під час виступу на конференції ви згадували, що два роки після звільнення – це ще не достатній час, щоб все осмислити і пережити. Скільки, як ви вважаєте, потрібно часу? 

Думаю, що пережите залишиться в памʼяті назавжди. Інша справа, наскільки зможеш спокійно про це згадувати, наскільки зможеш розділити своє життя і точно зафіксувати, що пережив. Це не забути, не викреслити, бо воно було. А те, що зараз, — це вже інше життя, і ти продовжуєш жити з відголосками того, що було. 

Чи бачите ви можливість трансформації болю в діяльність, в якусь активність? Від чого це може залежати? 

Це залежить від багатьох чинників. Але здебільшого від особистості людини, від того, наскільки в неї вистачає сил. Ніколи не треба робити того, чого не можеш, не хочеш, через силу, ламаючи себе. 

Необов'язково всім чогось досягати. Можна просто жити і насолоджуватися спілкуванням з дітьми, онуками, з тваринами, робити щось вдома і від цього просто жити. Це найголовніше. У кожного з нас життя і до полону було різним. Тому зараз відчуття, що ти просто живеш, — найважливіше.

Що дає сили пережити полон? 

Кожна людина, звісно, має свої ресурси, але є те, що об'єднує. Для мене — це віра, як дуже різнопланове поняття. Тобто, це не тільки про релігію (але для когось це, можливо, тільки релігія). Це не тільки про себе (але для когось це, можливо, віра саме в себе). Це не тільки якісь мрії, пов'язані з вірою, що вони збудуться (але це також може бути ресурсом). Це віра в рідних, які чекають і борються за тебе. 

УНІАН в Google News