Раніше представник президента Сполучених Штатів Америки Дональда Трампа в Україні натякнув, що обидві сторони повинні будуть піти на поступки, аби припинити війну, що може включати відмову Києва від землі, окупованої Росією. Кіт Келлог сказав Fox News, що "обидві сторони поступляться трохи". Що можуть включати в себе такі поступки, якою буде доля ЗАЕС та чи буде реально покаране зло - про це УНІАН поговорив з Ігорем Рейтеровичем, кандидатом політичних наук, політологом.
Що буде з Курщиною? Ми звідти просто вийдемо чи в обмін на неї Росія вийде з якоїсь нашої території? Адже головнокомандувач ЗСУ Олександр Сирський заявив, що серед наших пріоритетів, зокрема й операція в Курській області. І на тлі розмов про можливі перемовини виглядає так, що для нас це ласий шматок, звичайно ж, який можна використати. А для Росії Курщина - цінна. То чим і яку ціну вони готова заплатити за неї? Чи не вийде так, що у Москві визнають таку можливу ціну непомірною?
Поки складно сказати, оскільки тут можуть бути різні варіанти. Але очевидно, що для нас це дійсно певний інструмент впливу на Російську Федерацію.
І відповідно до тих планів, які ми бачили, які зливаються в медіа, але які офіційно не підтверджені, відбувається дійсно своєрідний обмін. Тобто Україна робить жест доброї волі - виходить з Курської області, росіяни йдуть з кількох інших областей України.
Наприклад, я чув про Запорізьку і Херсонську. Що вони, власне, це роблять для того, щоб повернути контроль над своєю так званою історичною територією.
Але для того, щоб цей план реалізувався, контроль над Курською областю повинен зберігатися до моменту початку перемовин про припинення активної фази бойових дій.
В іншому випадку це не матиме жодного сенсу, якщо, наприклад, Росія буде намагатися видалити наші війська з цієї території і потім говорити про те, що "а нам нема на що міняти", обмін тут неможливий, бо у вас просто немає чого нам запропонувати.
Тож у цьому контексті тут, мабуть, треба дивитися на те, як ситуація, власне, буде розвиватися. І якщо на той момент контроль буде над цією територією збережений, тоді вже можуть бути різні варіанти, на що і як це можна буде міняти.
Ви згадали про Запорізьку область: у цих можливих поступках територіями передбачена доля ЗАЕС? Вона залишиться в окупантів чи повернеться додому?
Ми не знаємо про це. Розумієте, в чому суть: ми зараз говоримо про дуже гіпотетичні речі. Просто починає з’являтися нова інформація, вона не підтверджена, що Україна пропонувала транзит газу в обмін на Запорізьку атомну електростанцію. Але наскільки їй можна довіряти - це питання поки відкрите.
Я думаю, що за логікою, звичайно, ЗАЕС повинна бути повернута Україні. Бо це, в тому числі, й радіаційна безпека, атомна безпека. І зрозуміло, що це важливо для нас з економічної точки зору.
І виходячи з таких принципів, звичайно, як мінімум, вся територія і вся атомна електростанція повинна повернутися під контроль України.
Але чи захоче піти на це Росія - знов-таки, це питання риторичне. Все залежить від того, який інструмент тиску буде у нас і який інструмент тиску буде у Сполучених Штатів. Тобто як вони змусять Росію, власне, піти на такі умови.
А яка доля чекає на сухопутний коридор до Криму у разі досягнення якоїсь мирної угоди? Фактично він зараз існує. Є шанс, що Маріуполь буде українським?
Якщо ми говоримо про різноманітні сценарії, то за дуже оптимістичного сценарію цього коридору може не бути.
Але я боюся, що історія з Маріуполем, принаймні за нинішніх умов, - вона точно не позитивна для України.
Росія вже намагається просувати такий наратив, що є щонайменше дві області - Донецька і Луганська, які точно повинні бути під контролем Російської Федерації. Ну, а до якої області відноситься Маріуполь? От, розумієте, в чому питання?
Тобто тут така маніпуляція географічними межами і географічними термінами. Але Росія ґрунт для цієї маніпуляції готує. Готує достатньо давно. Тому може бути таке, що частина територій Херсонської та Запорізької областей дійсно буде повернута, але от в межах, власне, Донецької області Росія буде до кінця стояти і вимагати від Сполучених Штатів і від інших країн, і від України, в тому числі, поступок в цьому питанні.
Не йдеться ж про офіційне визнання приєднання цих територій до Росії. Ні. Цього не буде за жодних обставин. Але в контексті якогось фактичного контролю, радше за все, так і буде.
А як українське суспільство реагуватиме на мирну угоду між Україною та Росією? Чи готові українці до компромісу, який фактично завжди означає якісь поступки? Чи люди готові пожертвувати, скажімо так, до останнього? І де ця остання межа?
Якщо ми подивимося на результати опитувань, які є на сьогоднішній день, то значна частина українців на завершення бойових дій готові. Вони, в принципі, розуміють, що це буде не супер оптимістичний сценарій для України.
Але вони готові на нього погодитися в обмін на певні гарантії безпеки для нашої держави. Тобто, що в майбутньому широкомасштабна війна з боку Росії не повториться.
Тут питання просто в тому ж, які будуть умови перемир’я, - це раз, і по-друге - які, дійсно, гарантії безпеки отримає Україна. Якщо вони будуть достатніми і дійсно будуть відповідати нашим національним інтересам, - переважна більшість підтримає цю історію.
Проте певний біль, звичайно, залишиться. Він нікуди не подінеться. Але це буде визнане як менше зло. Що краще так, ніж продовження з незрозумілими перспективами.
А слово Путіна на перемовинах - воно взагалі чогось варте буде? І якщо так, то хто забезпечуватиме цю реальну його вартість: російські еліти, миротворці західні чи ціни на нафту, чи якісь заяви Трампа?
Думаю, що тут ключовий момент - це саме гарантії, які буде отримувати Україна, а не якесь там слово Путіна чи якийсь там підпис під якимось документом.
Плюс, можливо, додаткові гарантії з боку США у вигляді двосторонніх договорів з нами. Позиція Китаю, який, в принципі, може виступити теж третьою стороною в цих перемовинах і ніби затвердити своєю присутністю їхню реалізацію.
Я не думаю, що Китай буде брати на себе пряму відповідальність в якості гаранта виконання. Але в якості присутньої сторони він там може бути.
Тож тут все зведеться не стільки до слова, не стільки до обіцянок, скільки до реальних гарантій, які будуть, власне, висунуті, розглянуті і, будемо сподіватися, затверджені.
Якщо ми говоримо про перемовини, то що має відбутися, щоб війна не розпочалася знову після закінчення каденції Трампа - за чотири роки?
Два моменти. Перший момент - це вступ України до НАТО. І другий сценарій - він менш для нас оптимістичний, але можливий - це миротворці.
Плюс додатково до цього реальні договори, ратифіковані в парламенті США і деякими іншими європейськими країнами, збереження в повному форматі українських Збройних сил, продовження підтримки військово-технічної, політичної, економічної, фінансової і так далі.
Це будуть достатні гарантії, які це, в принципі, точно затвердять. Всі інші варіанти - вони просто війну відтермінують, радше за все, ніж її припинять назавжди.
А що потрібно від перемовин Путіну? Перерва, щоб наклепати танків і ракет, і знову наступати? Чи дійсно Росія завдяки ЗСУ буде неспроможна декілька десятиріч, наприклад, на це і зализуватиме рани?
Все залежить від того, на яких умовах це буде підписано. Путін в будь-якому випадку може, враховуючи той апарат пропаганди, який у нього є в країні, подати все це як безумовну перемогу Російської Федерації.
Чи буде у нього бажання йти далі - воно буде залежати від того, як буде укладена угода, на яких умовах. Якщо там будуть дійсно гарантії для України і збереження Збройних сил, - у нього просто не буде такої можливості. Бо він буде розуміти, що він буде в будь-якому випадку тоді мати справу з Україною.
Якщо, наприклад, це угода буде максимально вигідна для нього, і дійсно якось не сильно позитивно буде впливати на Україну, - Європа тоді отримає велику війну в майбутньому.
А чи може залишитися зло непокараним? Якщо підсумовувати війну і розмови про можливий план Трампа, за яким Крим залишається російським, - чи не означає це заохочення зла, в ширшому розумінні, до подальших дій? І чому сильний Трамп боїться поразки Путіна?
Трамп, як і Байден, як і всі інші світові лідери, - вони бояться ядерної зброї, яка є у Росії. І вони бояться певної непрогнозованості з боку Путіна. Тому ми з жалем, радше за все, мусимо констатувати, що принаймні на певний період часу зло буде принаймні покаране не так, як воно повинно було би бути покаране.
І, можливо, сподівання будуть, що в майбутньому якось цю ситуацію вдасться виправити, змінити і притягнути винних до відповідальності. Ну, зараз це буде, радше за все, дуже болючий компроміс. І цей компроміс залишить принаймні частину російської влади при тому, при чому вона є зараз.
Ігор Рейтерович - політолог, який з 2006 року присвятив себе викладацькій та науковій діяльності. З квітня 2006 року – доцент кафедри публічної політики та політичної аналітики Національної академії державного управління при Президентові України.
З 2021 року – доцент кафедри парламентаризму Навчально-наукового інституту публічного управління та державної служби Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
