Між життям і смертю: з якими викликами стикаються рідні безвісти зниклих

Тисячі українських родин мають рідних, які зникли безвісти під час війни. УНІАН поцікавився, перед якими проблемами постають ті, хто має невизначену втрату, як можна їх вирішити і чим може допомогти Україні досвід інших країн.

Будинок жительки Чернігівщини Катерини нагадує оранжерею – через величезну кількість фіалок, які вона вирощує. Протягом минулого року жінка зібрала колекцію квітів і знає все про їхній догляд, сорти, кращі умови для цвітіння. Її хобі почало активно розвиватися і стало віддушиною після зникнення безвісти на війні чоловіка.

Катерина й Андрій – молоде подружжя з одного із сіл на Чернігівщині. Разом виховували сина, який нині є шестикласником.

Пані Катерина розповідає, що чоловік в армії не служив за станом здоровʼя.

"Однак після деокупації області багато односельців отримали повістки, він теж поїхав до військкомату - ніби уточнити дані, а звідти зателефонував і сказав, що йде до війська. Був налаштований патріотично і навіть зазначив, що у військкоматі багато чоловіків передпенсійного віку, тому він теж має захищати країну", - пригадує жінка.

Спочатку Андрія відправили на підготовку до Конотопа, а за півтора-два місяці він уже був на фронті – на Бахмутському напрямку, де залишався до осені 2022 року.

"Ми спілкувалися щодня. Якщо чоловік відправлявся на завдання, то попереджав, що йде на "роботу" і звʼязку якийсь час не буде", - говорить дружина.

• Його не бачили ні живим, ні мертвим
• Уповноважені допомагати
• Підхід "рівний – рівному"
• Невизначена втрата переживається складніше
• Пошук, що ніколи не завершиться

З часом підрозділ, у якому він служив, розформували, і Андрій потрапив на Запорізький напрямок, де тоді розпочинався контрнаступ. Згодом у 2023 році, аби освоїти нову техніку, пройшов двотижневе навчання у Німеччині. В Україні воював у складі механізованої бригади.

Його не бачили ні живим, ні мертвим

"Торік у липні Андрій, як зазвичай, попередив, що не буде на звʼязку. Сказав: "Як вийдемо, сам зателефоную". Але не зателефонував. За кілька днів зі мною сконтактував знайомий військовий і перепитав, чи вийшов чоловік на звʼязок. Він уточнив і пізніше повідомив, що Андрій та його побратими вважаються зниклими безвісти. Так я дізналася — ані військова частина, ані військкомат мене не поінформували", - розповідає Катя.

Вона була розгублена і не знала, що робити. Перепитала в старости села, разом із ним поїхали до військкомату. Там уточнювали дані, які жінка не знала напевно. Звідти зробили запит до військової частини і тільки потім із військкомату привезли офіційне сповіщення, що чоловік Каті є зниклим безвісти.

Також жінка подала заяву до поліції. Син та батьки Андрія здали зразки ДНК. У справі про зникнення чоловіка призначили слідчого в Запорізькій області — там, де він зник. За рік вона вже має третього слідчого. З кожним із них Катерина спілкувалася по телефону лише раз.

"Зі мною контактують або представники Червоного Хреста, або Координаційного штабу, які працюють із родинами безвісти зниклих. Ще дружини, чоловіки яких зникли безвісти, створили групу в месенджері і більшість новин отримуємо саме звідти", - зауважує жінка і додає, що там обмінюються інформацією про полонених, обміни тощо.

Психологічну підтримку родина не отримувала. Лише одного разу була пропозиція оздоровлення сина за кордоном. Але хлопець жодного разу не подорожував сам, тому жінка відмовилася.

За словами Катерини, деякі побратими Андрія перебувають у полоні, частину з них вже обміняли. Вона приблизно знає обставини зникнення чоловіка: він із водієм висадив військових і мав згодом їх забрати. Їхній автомобіль пізніше виявили, але він був порожнім.

Якісь зачіпки про чоловіка Катя шукала і через волонтерів, які працюють на цьому напрямку бойових дій, однак ніхто не бачив Андрія ані живим, ані мертвим. Родина сподівається, що чоловік вже рік і три місяці перебуває в російському полоні.

Уповноважені допомагати

За майже три роки повномасштабної війни в Україні зникли безвісти близько 54 тисяч людей – як військових, так і цивільних. Таку цифру озвучив у листопаді заступник міністра внутрішніх справ Леонід Тимченко.

Родини зниклих безвісти вірять, що рідна людина жива і перебуває в полоні. І цю надію посилюють офіційні дані. Адже, за інформацією омбудсмена Дмитра Лубінця, близько 40% повернутих з полону – це люди, які мали статус зниклих безвісти за особливих обставин і не були підтверджені Міжнародним комітетом Червоного Хреста.

У громадській організації "Юридична сотня", яка надає соціально-правовий захист в тому числі членам родин зниклих безвісти військовослужбовців, зазначають, що з початку повномасштабного вторгнення отримали понад 22 тисячі різних звернень, з них три тисячі — саме від родин зниклих безвісти.

Однією з ключових проблем ці люди називають брак інформування - більшість із них не отримували достатньо інформації та не мали цілісного розуміння процесу пошуку військового і ролі різних органів та організацій в цьому процесі. Крім цього, мали місце випадки неетичної поведінки з боку представників ТЦК, коли, приміром, сповіщення про зникнення безвісти вручали дітям або навіть сусідам. Часто родини проводили власні пошукові дії, аргументуючи це недостатньо ефективною роботою пошукових організацій.

"Відсутність єдиного органу, до якого можна звернутися з приводу усіх питань, та контактної особи, яка б могла супроводжувати родини впродовж усіх етапів, значно обтяжувала досвід родин зниклих безвісти", - йдеться в дослідженні досвіду та потреб родин зниклих безвісти військових, проведеному аналітичним центром Cedos на замовлення "Юридичної сотні".

Офіційно питаннями зниклих безвісти в Україні займаються кілька інституцій – Міністерство внутрішніх справ, Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, Національна поліція, Національне інформаційне бюро, Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими, Обʼєднаний центр з координації пошуку та звільнення військовополонених при СБУ. Вони в тому числі офіційно отримують інформацію від Російської Федерації через Міжнародний комітет Червоного Хреста щодо українських полонених.

Уповноважений з питань осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, має регіональних представників в областях для безпосереднього спілкування, координації та консультування родин і рідних зниклих безвісти. Зокрема, на Чернігівщині регіональною представницею є Катерина Смуригіна — юристка з-понад 15-річним досвідом діяльності в державному та приватному секторах.

Пані Катерина зазначає, що хоче максимально допомогти родинам безвісти зниклих, а тому чи не щотижня проводить виїзні зустрічі в громадах області і безпосередньо спілкується з рідними. До речі, Чернігівщина стала пілотним регіоном у країні, де почали впроваджувати такий формат роботи. Зустрічі організовують спільно з місцевою владою.

За словами Смуригіної, станом на першу декаду листопада на Чернігівщині зареєстровано 1502 особи, які зникли за особливих обставин.

"Наша база формується на підставі звернень рідних до поліції. Ми не можемо розділяти – військові чи цивільні. Адже інформація про військових має гриф "з обмеженим доступом", - пояснює вона.

Водночас ця цифра не є об’єктивною, адже, наприклад, люди могли виїхати з Чернігівської області і звернутися із заявою до поліції про зникнення когось із рідних в іншому регіоні. Відповідно, це повідомлення буде в статистиці іншої області.

Безпосередньо функція розшуку зниклих безвісти в Україні покладена на поліцію. За підслідністю кримінальне провадження здійснюють органи поліції за місцем зникнення людини.

"Наразі при обласних управліннях поліції функціонують центри розшуку, які також контактують із родичами зниклих безвісти. І це зменшило кількість питань до слідчих. Мені теж родини нарікали на неможливість сконтактувати зі слідчим в інших областях та їх часту зміну, але це життєві ситуації – хтось звільнився, хтось перейшов на іншу роботу, когось мобілізували, а хтось, на жаль, загинув – такі реалії нашого життя. На сьогодні допомогу в контактуванні зі слідчими надають створені центри", - пояснює Катерина Смуригіна.

Важливим питанням для родин є отримання витягу з Єдиного реєстру зниклих безвісти за особливих обставин, щоб підтвердити статус людини. Подати запит можна в електронному вигляді, а ось отримати витяг — лише за документального підтвердження родинних стосунків. На підставі витягу з реєстру родини отримують в тому числі фінансові пільги. Приміром, про оформлення пенсії для дітей по втраті годувальника. Крім цього, рідні можуть оформити опіку над майном — це дозволяє доглядати за нерухомістю.

Підхід "рівний – рівному"

Існують в Україні кейси допомоги родинам військовополонених та зниклих безвісти на рівні міської влади. Так, відповідний міський центр підтримки функціонує у Львові. Заклад перебуває у структурі міської ради, що покращує і пришвидшує комунікацію між різними підрозділами щодо підтримки родин. Очолює його дружина безвісти зниклого військовослужбовця Наталія Лукашова. Вона підкреслює, що їхній центр працює за системою "рівний – рівному", що означає – всі працівники й працівниці так чи інакше дотичні до війни. Вони є ветеранами, дружинами військовослужбовців, загиблих воїнів чи зниклих безвісти.

"У нас розроблені дорожні карти, як діяти, куди звертатися. Все, що запропоновано державою, доповнено з урахуванням власного досвіду. Перша інформація для родини має бути максимально спрощеною, всього на кілька речень, куди їм звертатися. Більшого люди, які переживають шок, не готові сприйняти", - пояснює пані Наталія.

Вона говорить, що дуже любить свою роботу і прагне допомогти всім, хто до них звертається: "Якщо я не в силах допомогти самостійно, завжди намагаюся знайти людину, яка може це зробити".

У міському центрі підтримки родин військовополонених та зниклих безвісти працює "гаряча лінія". Власне центр надає юридичну допомогу, консультації щодо місцевих програм, отримання грошових виплат, соціальних послуг, психологічної підтримки тощо. Також у Львові діє цільова міська програма, яка передбачає соціальну і матеріальну підтримку родин безвісти зниклих. Це одноразова матеріальна допомога від міста до Дня матері і Дня батька, компенсація 40% вартості комунальних послуг для родини, безкоштовне харчування та оздоровлення дітей тощо.

Невизначена втрата переживається складніше

Наталія Лукашова підкреслює, що для родин безвісти зниклих властиві емоційні гойдалки – від позитивного сприйняття навколишнього світу до небажання бачити когось і спілкуватися взагалі. А тому їхній центр приділяє увагу психологічній підтримці, в закладі працюють шість психологів. Родини можуть отримати як індивідуальні консультації, так і групову терапію.

Психологиня центру Лілія Іванюта пояснює, що невизначена втрата переживається складніше, адже людина не знає, прощатися із рідним, який зник безвісти, чи очікувати повернення.

Регулярно відвідувати групи підтримки вона рекомендує десь через шість місяців, як і за інших втрат. А індивідуальну роботу з психологом можна починати будь-коли, якщо людина відчуває, що потребує підтримки. Психологи центру працюють з кількома групами підтримки, до яких входять матері, дружини, сестри зниклих безвісти.

Пані Лілія зауважує, що для родин безвісти зниклих корисним є усвідомлення, що вони не самотні – інші люди мають схожі переживання. Адже основою виходу із важких переживань є віра, дії та соціальні звʼязки.

"Коли людина перебуває в колі, де її розуміють, де вона бачить людей, які проживають чи вже пережили схожі емоції, це дає підтримку", - говорить психологиня.

Представниця уповноваженого з Чернігова Катерина Смуригіна погоджується, що майже всі родини зниклих безвісти потребують психологічної підтримки.

"Частково цю функцію виконуємо і ми. Адже часто, щоб відповісти на питання, спочатку потрібно вислухати людину, її переживання, трохи заспокоїти", - зауважує вона.

На Чернігівщині наразі створюють центри життєстійкості – там є соціальний працівник, що працює з родинами загиблих, полонених, зниклих безвісти, і може теж допомогти. Але поки що ці центри функціонують не в усіх громадах.

"Часом я дозволяю собі запитати в родин про суттєвішу психологічну підтримку. І якщо людина погоджується, то надаю контакти громадських організацій, які працюють в цьому напрямі", - розповідає Катерина Смуригіна.

Психологиня Чернігівського представництва благодійного фонду "Рокада" Олександра Сердюк зі свого досвіду роботи з родинами зниклих безвісти зауважує, що багато сімей складно йдуть на контакт: "Їх потрібно місяцями пригортати, щоб вони почали ходити на зустрічі й говорити про свої переживання".

Водночас, за її словами, і родини загиблих, і родини зниклих безвісти потребують уваги, живого спілкування. Вона говорить, що деякі жінки навіть не знають своїх прав.

"Якщо жінка "бойова", то і в цій ситуації вона прагне читати, дізнаватися, відстоювати свої права, а інші можуть навіть не знати, що мають пільги та виплати від держави", - говорить Олександра.

На жаль, якщо хтось прагне дійсно допомогти родинам зниклих безвісти, хтось намагається нажитись на чужій біді. Як розповідає Катерина Смуригіна, коли родини зниклих безвісти поширюють у соціальних мережах детальну інформацію про рідних — фото, дату народження, звання, військову частину, вказують точне місце зникнення, то провокують шахраїв. Злочинці телефонують (бувають як дзвінки з України, так і з Росії) і обіцяють то оплату деяких послуг, потрібних родині, то дають надію на можливість поспілкуватись зі зниклою людиною. Звісно – за гроші.

"Я хочу підкреслити, що діяльність державних установ, залучених до роботи, пов’язаної з пошуком зниклих безвісти, полонених є виключно безоплатною", - наголошує Катерина Смуригіна.

Наталія Лукашова додає, що родинам не варто поширювати в соцмережах персональні дані також через те, що їхня близька людина може перебувати в полоні під іншим прізвищем, адже російські військові теж моніторять українські соцмережі.

"Ви пишете всі дані – прізвище, звання, наприклад, офіцерське, а чоловік в полоні під іншим прізвищем і в званні рядового. Уявляєте, на яку небезпеку його наражаєте?" - наголошує вона.

Пошук, що ніколи не завершиться

Усе про зниклих безвісти в Косово знає судово-медичний експерт, професор приватного університету UBT Арсім Герджаліу (Arsim Gexhaliu), який тривалий час очолював Косовський інститут судової медицини. Він вважає, що Україні варто враховувати іноземний досвід, аби не робити помилок, які мають інші країни. Адже після завершення війни постає багато викликів.

За словами пана Арсіма, після закінчення війни в Косово, що тривала із Сербією у 1998-1999 роках, працював міжнародний трибунал, до якого через дотримання нейтралітету не було залучено місцевих фахівців. Пізніше питаннями зниклих безвісти стали займатися і міжнародні місії, які вже залучали місцевих та іноземних спеціалістів, був створений офіс зниклих безвісти, що працював із ДНК-аналізами.

Загалом зникли безвісти 13553 людини. У 2002 році список таких людей налічував вже 6400 осіб. А зараз - 1600.

Регулярні зустрічі двох комісій (зі сторони Сербії та Косово), які працювали над поверненням та ідентифікацією тіл загиблих, тривали сім років. Арсім Герджаліу говорить, що з території Сербії повернули тисячу загиблих. Крім того, частина албанців, які вважалися зниклими безвісти, перебували в увʼязненні і повернулися додому живими. Але, на жаль, більшість зниклих у Косово під час війни людей були ідентифіковані в масових похованнях. У рідному селі пана Арсіма було розстріляно майже 100 цивільних, його родина теж загинула.

Фахівець наголошує, що в Україні після війни буде корисним та необхідним збір детальної інформації в усіх населених пунктах, що були в окупації, аби мати повний список зниклих безвісти. За його словами, у пошуку важливою є вся інформація – зовнішній вигляд, особливі прикмети, одяг, хто і де бачив востаннє.

Крім цього, він наголошує, що саме країна, де сталася війна, має керувати цим процесом і координувати його.

"У Косово багато всього було зроблено завдяки підтримці партнерів, але саме ви, а не хтось інший, маєте контролювати увесь процес. Важливо бути лідером цього процесу і не шкодувати коштів на підготовку вітчизняних фахівців", - наголошує експерт та додає, що в ідентифікації тіл загиблих провідна роль належить судовим експертам та антропологам.

Косово й Боснія та Герцеговина — дві країни на Балканах, що мають спеціальне законодавство щодо зниклих безвісти. У Косово такі родини отримують пенсії. В громадах діють асоціації родин зниклих безвісти, що підтримують і захищають права таких родин. Водночас не менш важливою є робота щодо збереження памʼяті про пережите – меморіалізація є складовою післявоєнного життя, бо якщо не памʼятати загиблих і зниклих безвісти, скоєні воєнні злочини високим стає шанс на їх повторення.

Однак, як зазначає косовський експерт, знайти всіх не вийде: "Коли доля більшості зниклих людей вже встановлена, залишається частина, про яку немає жодної інформації. І це найскладніше для пошуків. Адже з часом свідки можуть померти, а докази бути втраченими. Всіх знайти та дізнатися обставини зникнення, на жаль, не вийде. Такі реалії життя".

Ніби підтвердженням його слів виглядає інсталяція в приміщенні парламенту Косова. Це мистецьке осмислення теми зниклих безвісти депутаткою та мисткинею Елізою Ходжею. Темний коридор з написами на стінах цитат косоварів, які під час війни втратили батька, сина чи матір... Зі стелі в цьому просторі звисають сотні ключів, які є символами людських душ і водночас речами, що відкривають шлях додому.

Для місцевих політиків – це постійне нагадування не лише про війну, а й про тих людей, доля яких залишилася назавжди невідомою. Проходячи повз не можна залишитися байдужим.  

УНІАН в Google News