"Гірка іронія - Москалі, засновані 500 років тому військовими з Московщини, у 2022 окупували справжні москалі", - збирач старожитностей з Чернігівщини Юрій Дахно

Краєзнавець і колекціонер старожитностей з села Москалі на Чернігівщині Юрій Дахно в інтервʼю УНІАН розповів про створені ним хати-музеї, як беріг свою колекцію від окупантів, та чому населений пункт не перейменували.

Село Москалі, розташоване за 30 кілометрів від Чернігова, має пів тисячолітню історію і було засноване військовими з Московщини. Гірка іронія – у 2022 році населений пункт був окупований справжніми москалями. А сьогодні, за словами місцевих, тут, мабуть, більше українського духу, аніж в інших селах Чернігівщини.

Москалівцем з діда-прадіда є Юрій Дахно - колекціонер старожитностей Чернігівщини. Він створив у селі, що зараз налічує всього кілька десятків хат, етнографічний музей, відвідати який приїздять гості зі столиці та іноземці. За фахом чоловік – звʼязківець і тривалий час очолював відділення звʼязку в сусідньому селі. Уже в зрілому віці здобув історичну освіту, оскільки захоплення минулим стало чимось більшим, ніж хобі. Він викупив порожні сільські хати і розмістив там експонати, для відвідувачів проводить екскурсії.

У розмові з УНІАН Юрій Дахно розповів про особливості Москалів та своєї музейної колекції.  

Пане Юрію, з чого розпочався ваш інтерес до минулого?

Я думаю, що вже народився з цим, бо в дитинстві не проходив повз жоден керамічний черепок чи старовинну монету. Мені потрібно було розчистити, роздивитися річ, наскільки вона давня. Окрема історія в моєму дитинстві сталася з рушниками. Мабуть, ви бачили вишиті рушники з червоними та сірими кольорами? Насправді, це не сірі нитки, а чорні, просто неякісні. Десь до 1910 року використовувалася якісна заполоч – кольорові нитки для вишивання. А потім в продажу була линюча заполоч чорного кольору. Якщо ж і її не було, то використовували котушкові нитки, жінки намагалися фарбувати в домашніх умовах чи навіть розпускали солдатські обмотки. З часом колір цих ниток тьмянів і ставав сірим. Я знайшов кілька таких давніх виробів і, доки матір була на роботі, замінив всі рушники на картинах та образах в хаті на старовинні. Тоді мені було десь 7 років. Коли ж вона повернулася, то "всипала" мені по самі вуха, бо все ж потрібно було переробити знову. Ось такими були мої пошуки й непідробний інтерес до старовини.

Першу "експозицію" ми створили з сестрою, коли я був у молодшій школі. Ми зібрали уламки кераміки, яку знаходили на городах чи в лісі – а навколо нашого села були давні поселення – почистили їх і розклали на стелажі. Потім ровесників приводили на екскурсії.

Як постав ваш етнографічний музей, які експонати він включає?

Наше село зараз невелике, налічує кілька десятків хат і стільки ж жителів – у 14 будинках є мешканці, в 26 – приїздять дачники. Перше приміщення для музею я придбав у 2006 році. Там облаштував інтерʼєр сільської хати 40-х років… Сільський магазин давно не працював, до нас періодично заїжджає виїзна торгівля. Тому в 2008 році я придбав це приміщення в центрі села. Потім - ще дві хати. Пʼята дісталася у спадок… На сьогодні екскурсії проводжу в чотирьох будівлях.

Одна із моїх хат-музеїв присвячена ткацтву Чернігівщини: я знаю тонкощі цього процесу, можу розповісти про шлях від вирощування льону до готового виробу. Я би сказав, що це генетична спадковість. Від мого прадіда дивом збереглися вишиті рушники. Я теж володію ткацтвом і багатьма техніками вишивки.

У цій будівлі також зібрані спеціальні знаряддя, що використовувалися для обробітку льону – терниці, тріпачі, гребені тощо. Я детально розказую відвідувачам, що і як використовується. У моїй колекції – десь до десятка ткацьких станків, але тільки два в зібраному стані, бо не вистачає місця. І звісно, представлені зразки тканих рушників. За моїми оцінками, на Чернігівщині ткацтво було дуже розвиненим.

Є музей, присвячений знаряддям праці – там зібрані ступи, ручні та ножні жорна, віялки для зерна, крупорушки тощо. Є інструменти, які використовували пасічники, зразки вуликів. Місця просто катастрофічно не вистачає.

До речі, скрині в мене експонуються не порожні, а заповнені речами. Хоча не всі з них в хорошому стані. Окремі експонати виставлені на подвірʼї, використані і сіни, і веранда. У цій хаті теж відтворений інтерʼєр, представлені вишиті жанрові й епіграфічні рушники.

Ще в одному приміщенні зібрані дитячі колиски, їхні різновиди, ліжка для дорослих. Центральне приміщення більше схоже на склад антикваріату, бо включає всього потроху.

Як збирали старовинні речі, поповнювали свою колекцію?

У першу чергу мене цікавить все, що повʼязане з Чернігівщиною. Спочатку збирав старовинні речі з свого села та навколишніх. І я би сказав, що окремі експонати самі до мене "йшли". Люди, дізнавшись, що я колекціоную, щось передавали. Щось купував, і зараз щось беру в знайомих антикварів. Найцікавіше – мати речі з історією.

До речі, моя родина дуже постраждала від колективізації та розкуркулення. Одними з перших повернув рушники 1910-х років, які моя прабабуся виміняла за дві пригоршні борошна. На одному з них є напис: "шовком шила, золотом рубила, кого любила – тому подарила".

Коли більшовики забирали речі в місцевих селян, то в колгоспі їх потім розпродавали. Хтось із односельців купував і приносив назад, а хтось навпаки хвалився: "Подивися, я в твоїй сорочці ходжу!". У Москалях офіційно вважається, що під час Голодомору померли 46 людей, однак по людських городах ще є 21 могила, і, ймовірно, ці селяни теж померли внаслідок голоду.

Чи маєте статистику, скільки експонатів зібрали? Що вважаєте в своїй колекції найціннішим?

За моїми оцінками, моя колекція налічує до 14 тисяч експонатів. Найцінніші, звісно, родинні реліквії, потім я би назвав традиційні чернігівські сорочки з вишивкою білим по білому, весільні настільники тонкої роботи. У моїй колекції налічується десь до 2 тисяч рушників, половину з них я описав. Зараз не вистачає часу та немає технічних можливостей для цього, хоча ідея оцифрувати зібрану матеріальну спадщину є. За майбутнє колекції душа болить, бо все нині зосереджено на одній родині. У мене ж до того – господарство і городи, троє дітей, старший служить, молодший навчається, донька працює…

Рушники – це не просто побутова річ для українців, це оберіг. Вважалося, що знакова символіка на них виконувала захисну функцію. Згодом, через рослинні візерунки, вони втратили своє магічне значення, ставши окрасою інтерʼєру селянських хат. Рушники в оселі були різними за призначенням і їхні функції не плутали. Якщо це "божник" (рушник біля ікон, – УНІАН), зроблений із найтоншого полотна, то ним ніколи не витиралися. Для цього існував "утиральник". Кожна дівчина вишивала собі придане, кодуючи у вишивці побажання.

У зібраних мною рушниках можна знайти прадавні символи, що повʼязані зі словʼянськими богами – Перуном, Макошею, деревом життя тощо. І це повертає нас не лише в давньоруські часи – навіть дохристиянські.

Але, ймовірно, не лише символіка місцевої вишивки повʼязана з давньоруськими часами, а й мова? Говірка у селах, що наближені до кордонів недружніх північних сусідів, специфічна. При цьому філологи говорять, що не сусіди на нас впливали, а ми на них, бо українська мова давніша.

Так, ми маємо особливу говірку. Моя бабуся, 1914 року народження, говорила на діалекті, батьки, які народились у 1940-х роках, уже більше були схильні до суржику.

Є багато слів місцевого діалекту, часом я їх записую, аби зберегти. Приміром, чи чули ви слова "снижить", "зіхануть"? Перше означає тепло, навіть спеку, а інше – спалахнути. Якось у Москалі приїздила науковиця з Києва, послухала нашу мову і сказала, щоб ми не соромилися говорити на місцевому діалекті, а навпаки – пишалися, бо наш діалект української мови дуже повʼязаний із мовою Русі.

Взагалі наш куток (територія Чернігівщини між Росією і Білоруссю, – УНІАН) мало досліджений в плані діалекту, символіки, традицій. Я би назвав його "Чернігівською Атлантидою", яку ми не повинні втратити. 

Як часто приїздять екскурсії? Звідки люди дізнаються про ваш музей?

До війни частіше приїздили, навіть іноземці, зараз рідше, але торік відвідувачі зі столиці були. Я й особливо себе не рекламую, але ж "черезтинне" радіо працює. Люди просяться приїхати, побачити музей. Хтось побуває в Москалях, а потім рекомендує друзям та знайомим. Я не лише екскурсії проводжу, а ще й можу пригостити місцевими стравами, молочними продуктами, адже тримаємо кіз.

Чи є організації, що допомагають? Чи співпрацюєте з державними музеями?

Деякі організації підтримують мене. Торік Національна рада жінок України допомогла встановити паркан. Є ще мій товариш, який підтримує мене матеріально і морально, але він не прагне публічності. З музеями підтримую добрі стосунки, іноді запрошують на заходи, аби я поділився своїм досвідом. Ще можу й експонатами поділитися, якщо маю кілька однакових.

Як війна вплинула на вашу діяльність, адже населений пункт у 2022 році потрапив в окупацію? Чи знали російські військові, що вони в Москалях?

Спочатку, ймовірно, не знали, оскільки ми табличку із назвою населеного пункту зняли. Але меморіальні дошки залишилися, а там є згадка про Москалі.

Ми були в окупації з 27 лютого до 1 квітня 2022 року.

Військові у нас не стояли – спочатку проїхали повз село, а потім щодня нишпорили. Ми бачили, що заходили до нежитлових будинків. Я дуже хвилювався за колекцію, а тому найцінніші речі відніс до хати подалі від дороги. Біля своїх музейних хат я щодня працював, аби було враження присутності господаря: рубав дрова, замітав, упорядковував щось.

У сусідньому селі окупанти розграбували крамницю, напилися і потім в Москалях позбивали електроопори, залишивши нас без світла, вʼїхали в паркан на танку. Далі той танк врізався в ясен і заглох, а екіпаж десь взагалі зник. Російські військові ходили по хатах і питали, де ж могли поділитися їхні хлопці, але так і не знайшли. До речі, той ясен був посаджений на місці загибелі радянських партизанів.

Чи чинили місцеві жителі опір, намагалися протидіяти ворогу?

Було й таке. Насамперед ми намагалися інформувати українських військових про кількість російської техніки. Вулицею рухалася колона, а ми всі рахували ворожу техніку. Навіть немічна бабуся була долучена, в шпарину в паркані спостерігала. Потім разом звірялися, і передавали, куди потрібно. Навіть примудрилися це робити без звʼязку.

До 13 березня в центрі села на будівлі музею висів український прапор – російські військові його не чіпали. А потім, можливо, заїхали інші й зірвали. Я якраз лагодив із сусідами жорна, щоб змолоти пшеницю, бо вже з харчами, насамперед з хлібом, ставало сутужно. Коли повернувся додому, то дружина, передбачаючи мій очевидний конфлікт із військовими, сказала: добре, що тебе вдома не було.

Я, з одного боку, і хвилювався за родину, за колекцію, але з іншого боку, не ховався від ворогів – я вдома, чому маю їх боятися? Одного разу стріляли над головою.

Брата затримали біля підбитої російської техніки. Він встиг сховатися, в нього стріляли на ураження, але пощастило – не поранили. Добу протримали, а потім відпустили. Нічого підозрілого не знайшли… Думаю, нам ще й віра допомогла. Я зі старовинним образом обходив село. Це сімейна реліквія – оправу ікони знищили під час розкуркулення, але сам образ зберігся.

На початку квітня росіяни виїхали. Донька передала новий синьо-жовтий прапор і ми одразу його повернули на місце.

Чи не підпадають Москалі під законодавство про декомунізацію? Чи не міркували місцеві про зміну назви населеного пункту?

Села вже майже немає, який сенс перейменовувати? Ось, сусідню Вертечу в радянський час перейменували на Незаможне, і що? Хтось памʼятає те Незаможне? Хіба що на автобусній станції в розкладі була ця назва, бо в розмовах Вертеча залишалася Вертечею.

Якби наша назва стосувалося радянського періоду, то ми б точно виступали за її зміну. Але ж ні. Коли розглядали питання про перейменування Москалів, чернігівські історики нас підтримали. Назва імперського часу, але автентична, населеному пункту – 500 років. Вона пішла від військовослужбовців – переселенців з Московщини, які після повернення Любецької волості до складу Великого князівства Литовського у 1508 році залишились на території князівства. Тут була московська прикордонна гать. У 16 столітті з Московією був укладений Вічний мир, але ж він, як завжди, виявився тимчасовим.

Раніше лякали дівчат "москалями", і тепер усім неприємно мати стосунок до чогось російського. Однак ми вирішили, попри кпини, з гідністю нести свій хрест. Як ми не назвемося – однаково залишатимемося Москалями й москалівцями.

Ірина Синельник

УНІАН в Google News