Україна, без сумніву, одна з країн, яка впевнено крокує до приведення свого законодавства у відповідність із провідним європейським законодавством. Натомість, у нас в країні є щонайменше 140 тисяч людей, які є потенційними порушниками закону, навіть не знаючи про це.
Мова йде про криміналізацію передачі ВІЛ, як це передбачено статтею 130 Кримінального кодексу України. Справа навіть не в тому, що ця стаття ігнорує досягнення сучасної медичної науки. Відповідальність за поставлення в небезпеку зараження ВІЛ часто застосовується до дій, які не призвели і не могли призвести до інфікування. Наприклад, укуси, плювання, одиничні сексуальні контакти або контакти з людьми, які перебувають у стані вірусної супресії, мають вірогідність інфікування, що наближається до нульової. Це підтверджують численні наукові дослідження останніх років. Така криміналізація суперечить стандартам ЄС щодо пропорційності обмеження прав і свобод людини, що є неприпустимим в контексті євроінтеграції України.
Безпідставне встановлення кримінальної відповідальності за звичайну поведінку людей, які живуть з ВІЛ, призводить до стигматизації та дискримінації. Це є порушенням прав людини. Кримінальна відповідальність за дії, які не призвели до інфікування ВІЛ або мали мізерну вірогідність такого інфікування, є неприпустимою.
За оцінками авторитетних міжнародних організацій, таких як ВООЗ, ЮНЕЙДС та Глобальний фонд, криміналізація ВІЛ негативно впливає на профілактику та лікування. Страх перед кримінальною відповідальністю змушує багатьох представників ключових груп з високим ризиком інфікування уникати тестування та лікування, що призводить до збільшення нових випадків ВІЛ. Україна займає друге місце в Європі за кількістю нових випадків ВІЛ, і повномасштабна агресія рф лише погіршує ситуацію. Держава має вжити невідкладних заходів для декриміналізації ВІЛ, щоб усунути перешкоди у профілактиці та лікуванні цієї інфекції.
Кримінально-правове регулювання має встановлюватися лише за дійсно шкідливі діяння, проти яких неможливо ефективно боротися іншими засобами. Це аксіома кримінального права, відома як принцип ultima ratio. Кримінально-правові засоби повинні застосовуватися лише тоді, коли інші методи неефективні. Встановлення кримінальної відповідальності за дії, які не призвели до інфікування ВІЛ або мали мізерну вірогідність такого інфікування, є неприпустимим.
Науковці, які досліджують питання лікування і профілактики інфекційних захворювань, наполягають на тому, що криміналізація передачі ВІЛ не лише не сприяє зупиненню епідемії, а й фактично провокує її поширення. Дослідження показують, що криміналізація поведінки, яка є притаманною групам з високим ризиком інфікування ВІЛ, має вкрай негативний вплив на суспільство, оскільки створює додаткові ризики розповсюдження інфекції.
Термін "криміналізація ВІЛ" описує застосування норм кримінального права щодо людей, які живуть з ВІЛ, насамперед на основі їхнього позитивного статусу. За даними дослідження Global Aids Update, яке проводить UNAIDS, станом на 2023 рік 143 країни мали спеціальні або загальні правові норми, які передбачають кримінальну або іншу відповідальність за нерозголошення ВІЛ-позитивного статусу, передбачуване або потенційне інфікування, ненавмисну передачу вірусу імунодефіциту людини. При цьому в подібних справах не завжди враховують, чи отримує людина антиретровірусну терапію, чи відбулося інфікування, а заарештувати можуть навіть за ті дії, які насправді не створюють ризику передачі вірусу, приміром, за плювання.
В Україні статтею про зараження вірусом імунодефіциту людини доповнили Кримінальний кодекс УРСР 1960 року в 1987 році. Згодом вона перемандрувала в Кримінальний кодекс України, прийнятий у 2001-му. Відтоді крім ВІЛ в ній з’явилося ще й поняття "іншої невиліковної інфекційної хвороби, небезпечної для життя людини". Таким чином, стаття 130 ККУ передбачає кримінальну відповідальність за:
- свідоме поставлення іншої особи в небезпеку зараження вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини;
- зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби особою, яка знала про те, що вона є носієм цього вірусу;
- умисне зараження іншої особи вірусом імунодефіциту людини чи іншої невиліковної інфекційної хвороби, що є небезпечною для життя людини.
Максимальне покарання — 10 років позбавлення волі. Мінімальне — арешт до трьох місяців. При цьому саме формулювання "свідоме поставлення в небезпеку" досить широке, яке підводить під цю статтю фактично будь-яку людину, яка знає про свій ВІЛ-позитивний статус.
До речі, ця стаття з’явилась в кримінальному праві на початку 1920-х років, коли ще не було антибіотиків і попри очевидний прогрес в медицині дожила ціла і неушкоджена до наших днів. Хоча вже навіть сам термін застарів. А за останні 10 років жодного вироку по цій статті в Україні суди не винесли - й ми вважаємо, їй вже давно час залишитися на кладовищі історії.
