Українська акторка Анна Сердюк зіграла Валентину Коваль у серіалі "Реванш", що виходив на телеканалі "1+1 Україна". Для Анни ця роль має особливе значення, адже це її перша головна роль після початку повномасштабного вторгнення.
В ексклюзивному інтерв’ю УНІАН акторка поділилася своїми думками щодо творчості та життя. Вона відповіла на запитання про те, чому їй часто дістаються ролі героїнь, яких несправедливо судять, розповіла, чи її серце вільне, а також про те, як повномасштабна війна змусила її переосмислити життєві цінності.
Ви родом з Чернігова. Коли ухвалили рішення переїхати до Києва та чому?
Одразу після школи у 2014 році я вступила до університету імені Карпенка-Карого і переїхала жити до Києва. Тут багато можливостей для різностороннього розвитку.
Як минав перший рік вашого життя у столиці? З якими складнощами ви зіштовхнулися?
Перші роки навчання в театральному займають майже весь твій час – це було справжнє занурення 24/7, майже без вихідних. Та мені це подобалось.
Ви навчалися у Карпенка-Карого на курсі Богдана Бенюка. Багато людей його знають як дуже прямолінійного. А ви?
Так, Богдан Михайлович, дійсно, відомий своєю прямолінійністю, хоча і мʼякістю водночас. Він завжди говорить те, що думає, але в цьому є його щирість і справжність.
Богдан Михайлович — майстер, який не тільки дає знання, а й надихає шукати свою правду, бути сміливим у професії та в житті. І за це я йому безмежно вдячна.
У вас є дві головні ролі в серіалах - "Колір пристрасті" та "Реванш". У обидвох серіалах ви зіграли дівчину, яку безпідставно засудили. Як гадаєте, чому такі ролі дістаються саме вам?
Можливо, в мені бачать здатність передати внутрішню силу та вразливість одночасно. Мені подобається грати героїнь, які проходять через несправедливість і труднощі, але зберігають гідність і знаходять у собі сили боротися. Такі ролі дозволяють зануритися у складні переживання, показати трансформацію героїні та її внутрішній світ.
Ще однією причиною може бути моя емпатія до таких історій. Я завжди намагаюся зрозуміти мотиви героїні, пропустити її біль крізь себе і показати, що навіть у найтемніші часи можна знайти світло. Можливо, це і робить мене переконливою у таких ролях.
Кіно чи театр? Чому?
І кіно, і театр мають свою унікальну магію, тому я не можу вибрати щось одне. Театр дає можливість відчути живу енергію зали, кожна вистава по-своєму неповторна, адже ти проживаєш історію від початку до кінця (без можливості другої спроби), а в кіно у тебе є дублі. Також кіно відкриває великі можливості для творчості та дозволяє зануритися в історію, яку можна переглядати знову і знову. Обидва світи мене надихають по-своєму.
Де вас застала війна? Як змінилося ваше життя під час неї?
Вдома, у Києві. Я, як і більшість українців, прокинулася від вибухів і нерозуміння, що буде далі. Це був шок, біль і страх за близьких, за свою країну. Але водночас уже з перших днів з’явилося відчуття єдності та відповідальності — бажання діяти, допомагати, бути корисною.
Як і для багатьох, цей період став часом глибокого переосмислення життя та простих істин. Я зробила переоцінку цінностей і зрозуміла, що для мене є дійсно важливим, а що – ні. Дуже змінилося моє коло оточення: поруч залишилися лише ті, хто по-справжньому близький і важливий.
І цей процес триває досі, адже найпостійніше в житті – це зміни.
Чим ви займалися, коли кіновиробництво було на паузі?
Я зосередилася на саморозвитку і допомозі іншим. Це був час, коли я могла відкрити для себе нові горизонти, працювати над власними навичками та підтримувати тих, хто цього потребував.
Раніше ви знімалися у російськомовних серіалах, зараз виробництво виключно українською. Чи складно вам було перейти?
Не можу сказати, що це був для мене перехід, адже ще до повномасштабного вторгнення я вільно спілкувалася та володіла українською мовою. Всі вистави, у яких я грала, виконувались виключно українською, і кілька серіальних проєктів також були україномовні. Це моя рідна мова, тому жодних складнощів не було.
Що для вас означає українська мова?
Українська мова для мене — це душа нашого народу, частина моєї ідентичності та зв’язок із рідною культурою. Вона мелодійна, емоційна й глибока, здатна передати найтонші відтінки почуттів. Я її дуже люблю. Недаремно її називають однією з наймелодійніших мов світу.
Не секрет, що до війни більшість проектів були російського виробництва. Росіяни приїжджали часто зніматися до нас. Як ви до них ставитеся? Чи виникали у вас конфлікти?
До повномасштабного вторгнення кіноіндустрія була зовсім іншою, і багато проєктів реалізовувалися спільно з Росією. Я оцінювала людей за їхніми професійними якостями та ставленням до мене як до колеги. Але війна все змінила.
До цього здавалося, що мистецтво об’єднує і може бути поза політикою. Та зараз я розумію, що культура — це теж зброя. Для мене важливо розділяти тих, хто підтримує нашу боротьбу, і тих, хто залишився осторонь чи став на бік агресора.
Чи не було у вас колись бажання працювати і жити у Росії?
Ні, у мене була цікава робота і перспективи творчого розвитку в Україні. Інші варіанти я не розглядала.
Як гадаєте, чи доречні зараз фільми про війну? Чому їх постійно критикують? Чи хотіли б ви знятися у такому фільмі?
Я вважаю, що фільми про війну можуть бути дуже доречними, якщо вони створені з повагою, глибоким розумінням і чесністю. Це можливість зафіксувати правду, донести світові нашу історію та зберегти пам’ять про подвиги тих, хто бореться за нашу свободу. Але важливо, щоб такі фільми не були просто розвагою чи спекуляцією на болючих темах, а служили джерелом натхнення, правди та розуміння.
Критика виникає, коли глядачі відчувають, що історія показана поверхово або з перекосами, без належної емпатії до трагедії війни. Ця тема вимагає глибокої відповідальності. Для мене, як для актриси, зіграти у фільмі про війну - це велика честь та відповідальність. Такі ролі — це спосіб прожити і передати історії, які торкаються серця і нагадують про цінність свободи, гідності та людяності.
Про яку роль мрієте?
Мені було б цікаво зіграти роль слідчої, адже цей образ дозволяє показати силу характеру та розуміння складних ситуацій. Також я мрію отримати роль в історичному кіно — це можливість зануритися в іншу епоху та передати атмосферу того часу.
Що вас найбільше тішить, а що може викликати сльози?
Мене дуже тішить, коли я бачу, як люди навколо мене розвиваються, знаходять своє покликання та досягають своїх цілей. Це надихає і заряджає енергією. А сльози можуть викликати моменти справжньої людяності та емпатії — коли відчуваєш, що хтось переживає важкі моменти, або коли бачиш прояви любові та підтримки в складні часи.
Деякі українські акторки казали, що хочуть вступити до лав ЗСУ, а є ті, хто вже це зробив. Чи не було у вас такої думки?
Це питання я ставила собі не раз, особливо коли бачила силу, сміливість і жертовність наших захисників та захисниць. Відчуваю, що моє покликання — підтримувати людей своєю роботою, культурою, голосом і вірою в перемогу. Я щиро захоплююся тими, хто обирає військовий шлях, і підтримую, тим чим можу, зокрема волонтерством та приверненням уваги світу до нашої боротьби.
Якщо буде мобілізація жінок, ваші дії?
Якщо країна потребуватиме мене саме в такий спосіб, я готова бути корисною там, де мої навички, сили і знання стануть у пригоді.
У акторів зазвичай через постійні зйомки не вистачає часу на особисте життя: а як у вас? Чи вільне ваше серце, або, можливо, ви у стосунках?
Моє серце зайняте.
