Вікторіє, ви за знаком Зодіаку – Лев. Чи відчуваєте в собі цю левову силу та міць?
Так, я – Лев, дуже люблю свій знак Зодіаку і завжди ним пишалась ще з дитинства. Інколи відчуваю в собі його занадто сильно, а хочеться побути слабкою. Проте, лев з’являється і деколи, мені особисто, як жінці, це заважає.
Ви – дружина військового. Як ви переживаєте ці роки, коли ваш чоловік перебуває на війні, між вами постійно відстань?
Перш за все, я дружина дуже талановитого актора, який змушений був стати військовим. Відповідно, я була змушена стати дружиною військового, хоча цього не планувала.
Як переживаю? Мені здається, як і всі дружини, у яких чоловіки саме на нулі, на передовій, не десь так в штабах, в управліннях, а саме, як то кажуть, на відстані витягнутої руки до ворога. Коли він там, і мене запитують при зустрічі "Як ти?", завжди кажу: "Це не життя". Коли він повертається з фронту додому, це схоже на світанок, коли сонце встає і починається день, одразу хочеться жити. А потім, коли знову їде на фронт, наче сонце заходить і починається якась безкінечна ніч. Тяжко, звісно, нас ніхто не готував до цього.
Я надзвичайно сильно відчуваю, коли йому там важко. На початку війни, коли він вперше поїхав на Луганщину, це було Рубіжне та Сіверськодонецьк, я завжди дуже гостро відчувала, коли там небезпека, і навіть вночі прокидалась від відчуття сильної тривоги. Тоді я точно знала, там щось відбувається. Я починала йому писати, безперервно молитись, інколи, звісно, плакала, але він про те не знав. Я йому обіцяла не плакати і не нервувати. Але не завжди виходило.
Ваш чоловік в нашому інтерв'ю буквально розхвалив вас і сказав, що навіть не думає про інших жінок і не уявляє нікого, крім вас. А що ви можете про нього сказати? Які якості в ньому цінуєте найбільше, а які дратують?
Чесно кажучи, я теж нікого не уявляю поряд зі мною, окрім нього. Якось так склалося, що нам вдвох добре всюди: і на роботі, і вдома, і на відпочинку, і просто телевізор подивитися, і піти разом погуляти з собакою, щось обговорити, якісь цікаві ідеї придумувати. Нам завжди цікаво разом. Тому те, що він мене розхвалив, мені це приємно звісно, але я іншого і не очікувала, бо в нас настільки відверті розмови, ми можемо сказати одне одному те, що турбує. Ми не будемо приховувати навіть найнеприємніше, інакше воно потім накопичується і буде ще гірше. Ми за діалог. Тому нам одне з одним дуже комфортно.
Він справедливий, дуже добрий, безмежно турботливий, люблячий, уважний. І він мужній, сміливий, працелюбний, працездатний, відповідальний, надзвичайно організований. Навіть я, інколи, саме в цьому до нього не дотягуюсь.
Що дратує? Можливо те, що він занадто довірливий і багато пробачає людям. Інколи таке, що я б не пробачила. Не в тому сенсі, що я буду накопичувати злість, а в тому, що я буду з’ясовувати стосунки і ставити людину на місце. А він просто може викреслити з життя і все. Тобто він не буде розбиратись, вказувати на якісь недоліки чи похибки. А мені інколи хочеться розбірок. І я лізу, а він мене стримує. Можливо, це така його риса - не чіпай гівно, воно смердіти не буде. А я, як лев, якщо не порвати на шматки, то хоча б подряпати. А він мені ці нігтики підстригає, погладить, скаже, що не треба нервувати. І я вже мурчу тихенько в нього на плечі. З одного боку, воно дратує, а з іншого боку, дуже допомагає, не дає мені розтратити себе і не вв'язатися, так би мовити, в якісь не дуже хороші справи.
Розкажіть про свою волонтерську діяльність. В яких місцях були? Що найстрашніше бачили чи відчували?
Волонтерством я займаюся дуже давно, ще задовго до початку повномасштабного вторгнення і навіть ще до початку АТО, яке почалось в 2014 році. Це довга історія, просто самі напрямки змінювалися в залежності від подій, які в країні відбувалися. З початку, близько 15 років тому, почала допомагати онкохворим діткам. Коли ми зустрілися з Володею, він активно долучився до цієї моєї волонтерської діяльності, і ми разом робили всілякі заходи, збирали кошти, організовували фестивалі для діток, які побороли рак, влаштовували записи в студіях, виступали з ними на сцені та проводили вільний час. Їздили в лікарні та допомагали батькам, які там роками з дітками знаходяться, робили виїзні перукарні, аби вони могли собі зробити стрижку, манікюр. Ми навіть таке організовували.
Почалось АТО, звісно, ми не покинули цей волонтерський напрямок, але вже змушені були займатися додатково ще й АТО. В нас є бенд "А’лЯ PARTERR", і ми їздили в шпиталі військові, давали концерти для бійців. Знову ж таки, це чисто моральна підтримка. І звісно продовжували займатися дітками хворими.
А вже коли почалась повномасштабна війна, я долучилась до нашого батальйону і підписала контракт як доброволець. З початку мені доручили допомагати саме в медичному секторі, але оскільки я не фахівець в цьому, і, не дай Боже, якусь пігулку переплутаю, я відмовилась, тому що це ризиковано для життя. Вирішила займатись тим, в чому я розуміюсь. Тому я пішла на кухню допомагати, там було багато роботи: ми рано вставали, готували, потім все виставляли, годували новобранців та добровольців. Дуже тоді багато хлопців проходило, в перші місяці війни десь було близько 500-800 людей на день. Ще ми годували простих людей, голодні бабусі та матусі, які приходили, приносили навіть судочки. Ми все виносили, бо в штаб заходити не можна було без перепустки. Годували також лікарів швидких, волонтерів. Трохи згодом, допомагала ще і на складі. Там теж багато роботи – розфасувати речі хлопців, привести все до ладу. І, звісно, я призупинила допомогу онкохворим діткам, на жаль, не було вже ні часу, ні сил, ні можливостей. Але якщо я бачу десь якийсь збір, я, звісно, його перевіряю чи він дійсний, тому що багато шахраїв розвелось, і долучаюся.
Коли Володя був у Сіверськодонецьку, я дуже хотіла до нього доєднатися, навіть напередодні їздила на стрільбу, готувалась. І ось одно разу я приїхала, коли вони були там на Азоті, вночі, бо тільки в цей період доби можна було пересуватися, аби не попасти під мінометний обстріл. Він був шокований, коли мене там побачив. Це він був впевнений, що я там побула хвилин 10, але я знаю точно, що хвилин 40. І коли підійшов комбат та сказав, що треба терміново виїжджати, бо зараз почнеться бій і ви можете тут на дві доби застрягнути. Володя теж наполягав на тому, щоб я поїхала звідти. З початку я образилась, а потім зрозуміла: коли я поруч, це дуже ризиковано в першу чергу для нього. Він не буде думати ні про себе, ні про особовий склад, а лише про мене. А наслідки були б страшні. Тому я ухвалила рішення його послухати й не заважати і, можливо, тим самим я врятувала йому життя. Тому я повернулася і працювала вже в штабі.
До речі, ви народилися у Калуші, але згодом переїхали до Києва. Як це було? Які тут у вас улюблені місця? Як жили спочатку у столиці?
Я дуже хотіла жити в Києві. Коли закінчила театральний коледж в Дніпрі, мене запрошували працювати в київську оперету, але в мене було тоді кохання в тому місті, і я вирішила, що прийму запрошення в дніпровський театр (тодішній театр російської драми імені Максима Горького). В якийсь момент, в Дніпрі, мені вже стало тісно. Я займалася всім, чим тільки можна було - вела концерти, писала рекламу, грала в театрі, співала в ресторані, вела різноманітні заходи. Я розуміла, що вище тут я вже не стрибну, тому паралельно мріяла про те, що настане день і я поїду. Ішов час, Дніпро затягувало, і мій переїзд відкладався. Проте потім щаслива доля вирвала мене співати в Ялту. І, чесно кажучи, дякуючи їй я здобула можливість переїхати в Київ, тому що заробила хороші гроші і мала змогу вже спокійно орендувати квартиру в столиці і займатися улюбленими справами. Тому в 2006 році здійснилась моя мрія, і я стала киянкою.
Я весь Київ люблю. Для мене це ідеальне місто, тому мені будь-де добре: Поділ, Хрещатик, набережна, гаванський міст. Мені дуже подобалась Оболонь, бо більшість часу там прожила. Люблю їздити Києвом і відкривати для себе красиві місця, які раніше не бачила. Я безмежно люблю його, та не проміняла б ні на яке інше місто, навіть іншої країни.
Найважчим був перший рік мого життя в столиці. Друзів я майже тут не мала, зв’язків теж не було, можна сказати, робила перші кроки. Я взяла всі свої демки, голос, начитки реклами, вокал, фотографії кастинг-директорам, і пішла по продакшенам. І рівно рік не було жодного дзвінка. Були якісь зйомки, епізоди, а стосовно запису голосу, радіо, реклами і ще чогось, не було рівно рік. І коли дзвінок пролунав, і я поїхала на запит, почалось все активно розвиватися. В цей перший важкий рік мене врятувало те, що орендувала квартиру на рік вперед, бо розуміла, що як для нової людини, мені буде важко на початку. Велике місто, затребуваність маленька, тому що нас багато. А в 2006 році я прослухалась та мене взяли в молодий театр актрисою, і я отримала роль Марії Лебядкіної в п'єсі Островського "Поздняя любовь", я її дуже любила, бо я в ній не тільки грала, а й співала. В 2009-му мене запросили в театр Лесі Українки.
Раніше театр імені Лесі Українки називався просто театром російської драми. Як думаєте, чому?
Дивне питання для мене, тому що, по-перше, не я так його називала і в мене завжди це викликало обурення, чому театр імені Лесі Українки є театром російської драми. Вважаю, що це абсурд. Це тому, що керували театром не ті, хто мав би. Та й не тільки театром, а і Міністерством культури. При владі були не ті, хто мав би бути, адже тоді був колишній регіонал, депутат Київської Ради з партії регіонів - Михайло Резнікович. Він відстоював звісно все російське. Зокрема, через це мене і звільнили з театру, йому не подобалось, що я борець за Україну і за лаштунками кажу "Слава Україні!", ходжу у вишиванці. Відповідно, він мене викликав і попросив звільнити місце, бо йому такі люди в театрі не потрібні. Так я втратила роботу, але не полишала думки щось змінити докорінно в цьому театрі. З початком повномасштабного вторгнення театр став українським. І я щаслива, що це нарешті сталося, і Леся Українка врешті-решт спокійно видихнула.
Якщо говорити про вашу кар'єру співачки, то ви навіть стали лауреатом першого всеросійського конкурсу "Золотий голос". Як це було?
Ну, чому була, я і є співачкою, в нас є свій бенд - "А’лЯ PARTERR". За перший рік нашого існування ми взагалі дали близько 60-ти концертів, потім все рідше, а з війною, то тільки благодійно виступали, коли треба збір якийсь робити. Я й досі співаю і мені це дуже подобається.
Я тоді в Ялті жила, в мене була маленька донечка, яку я годувала грудьми, тому і літала на всі відбіркові конкурси, півфінал, фінал - швиденько туди і назад. Слава Богу, була жива моя мама, тоді вона мені дуже в цьому допомагала, і вона була з донечкою.
Чи правда те, що в Росії так просто не можна потрапити на сцену?
Я нічого для того не робила, нікому не давала ніяких хабарів. Просто їхала і співала там, але було важко, бо відчувалось, що є якісь домовленості, щось вічно за спиною крутилось. Помічала несправедливість, все дуже дратувало. І я, як лев, починаю бунтувати і хочу всіх розірвати.
Я не припиняла співочу кар'єру, можливо, поставила на паузу, але в мене багато планів та ідей щодо свого альбому. Просто зараз трішечки пригальмувала заради якихось більш важливих справ. Не дивлячись на мій вік, у мене все попереду.
Чи були плани на життя у Росії?
Ніколи в житті у мене не було планів жити в Росії. Я була в Санкт-Петербурзі двічі чи тричі. Вперше, коли я приїхала, мені страшенно не сподобалось, я ходила, як в кам’яному склепі, було відчуття, що це не місто. А вже коли я прилетіла в Петергоф, там, де все зелено, гарно, багато дерев, тоді відчуття вже були інакші. Але жити в Росії ніколи не планувала.
Як ви вирішили стати актрисою? Що вас надихнуло?
Доля вирішила за мене, бо ще з дитсадка дуже любила виступати на глядача. Коли мій садочок улюблений закрили на карантин, мама мене привела в інший, я дуже опиралася та не хотіла. Але в перший же день мені дали можливість після тихої години виступити перед дітками та вихователями. Мене поставили на стіл, як на сцену, я читала вірші, співала. В той день мама ще довго мене потім не могла забрати ввечері, бо я ще концерт не закінчила. Так я полюбила цей садок, бо там я отримувала свою зіркову годину, імітовану сцену і свого глядача.
Але, звісно, з роками змінювалися смаки, дорослішала. Вже в шкільні часи паралельно брала участь у всіх заходах, концертах, виступах. І в якийсь момент відчула, що вже без цього не можу, й треба щось робити. Ми почали шукати куди вступити. Щоб ви розуміли, я вступила до театрального коледжу, навіть не побувавши жодного разу до того в театрі. Проте, з перших днів, побачивши студентів четвертого курсу на сцені, я закохалася в це мистецтво і досі воно мене не відпускає.
Які емоції та думки у вас були, працюючи з російськими колегами до війни, і чи змінилося ваше ставлення до них після початку агресії Росії проти України?
Мені з хорошими російськими артистами вкрай мало довелось працювати. Тому що нам сюди, в Україну, привозили вічно якийсь непотріб. У них там доля акторська не склалася, так вони їх сюди відправляли. Вкрай рідко до нас щось толкове приїжджало працювати з відтіля. Я не хочу навіть зараз називати ці прізвища, просто хочу, щоб про них Україна назавжди забула. Мене дуже злило, що вони взагалі тут і ще й вимагають - вони тут, як пани, а ми, як раби. Які можуть думки і емоції викликати у людей, які свободолюбиві, вільні, а тут їх під каблук намагаються поставити.
В мене не могло змінитися до них ставлення, бо воно в мене з початку було до них таке, що я їх терпіти не могла. По-перше, я їх не поважала через те, що вони не поважали Україну і нас. Так як вони себе вели на майданчику, здавалося, що всі їм винні, а наші актори, наче на побігеньках були в них, це дуже жахливо та принизливо. Я цього ніколи не терпіла. За що не терпіли і мене продюсери, бо не мовчала, про це говорила, ба більше, я навіть писала про це дописи, за що була покарана багатьма відмовами в зйомках та кастингах. Ну, бунтар, що я можу зробити? Я не можу терпіти несправедливість, я про це завжди говорю. І страждаю через це, звісно.
Як змінилися ваші особисті та професійні відносини з російськими колегами після початку війни? Можливо, були серед них ті, хто вас підтримав?
Як зараз згадаю цей початок війни, ми з акторами намагалися щось писати, якось до них стукатися, звертатися, щось робити. Вони нас блокують, посилають, потім видаляють свої акаунти. Не розумію, нащо ми це робили? Це так принизливо, чесно кажучи. Тоді ми ще сподівалися, що у людей прокинеться свідомість, розуміння. Адже вони тут постійно паслися, просто як корови на галявині. Покупляли собі квартири, машини, нормально собі жили за рахунок України.
В мене єдина була близька людина – Інна Гомес, з якою знайома з 2004 року, з перших своїх зйомок в кіно. Вона мені завжди здавалась такою свідомою, була за Україну, й вона не розуміла вчинків Росії в Грузії, в Сирії, вона це не підтримувала. Потім почалась війна і перше, що вона мені пише: "Бери Вову і Катю, приїжджайте до мене, в Ростовській області в селі є хата". Я пишу їй: "Ти нормальна? Ви на мою країну напали, і я маю ставати на її захист". І вона почала мені писати, що то не Путін, то все Америка. Коли я почула цю нісенітницю, відповіла: "Я все з тобою зрозуміла". Для мене дуже боляче, особливо, коли багато років знайома з людиною.
А з тими, хто приїжджав до нас зніматись я не здружувалася, не спілкувалася, ба більше, я гидувала спілкуванням з ними. Терпіти не можу, коли я відчуваю себе приниженою, не люблю такі відчуття, тому їх близько до себе не підпускала.
Чи стали ви відчувати тиск чи засудження з боку російських колег після того, як відкрито висловили свою позицію на підтримку України?
Чесно, мені все одно. Неможливо відчувати тиск чи засудження з боку якихось істот, яких ви ігноруєте, які вам до лампочки, які для вас не існують, і яких ви давно видалили не тільки з інстаграм, соціальних мереж, а зі свого життя. Мені абсолютно байдуже чи вони засуджують. Я з ними не спілкуюсь, вони не мають до мене доступу, я і не планую мати з ними ніяких розмов, а тим більше вислуховувати поради чи навпаки засудження. В мене є моя позиція і є любов до України.
Чи були у вас розмови з російськими знайомими чи колегами на тему війни?
Я з ними не дружила, не намагалася і не мала бажання. Немає в мене конфліктів з ними зараз, тому що я з ними не спілкуюся. Єдина є знайома, коли мені було 7 років, була моєю сусідкою. Ми з нею в першому класі дружили, а потім вони з сім’єю виїхали в Росію. Ми не чулися років 35. І якось вона мені написала в соціальних мережах, де подякувала, що я її не видалила в інстаграм. На що я їй відповіла, що я просто про неї забула. Мені навіть не хочеться, щоб про них говорили.
Зараз ви відчуваєте емоційний чи моральний конфлікт через роботу з росіянами у минулому? Як справляєтесь із цими почуттями?
Я не те, що відчуваю, я приймаю той факт, що всі ми українці, зокрема, люди творчі, ми всі винні в тому, що зараз відбувається. Ми винні, що не відстояли свої права в сфері кіно, що дозволяли їм відчувати себе панами, що не боролись за своє українське. Я не працювала в Росії, маю на увазі, не знімалася там в кіно. Але відповідно мала зйомки в Україні російською мовою, і нам, звісно, не докладали хто замовник, але всі прекрасно розуміли, що до 2014 року в основному замовником була Росія. Я не вважаю себе жертвою, а можна сказати однією з співучасників цього злочину. Так, в мене є такий внутрішній конфлікт, інколи думаю, чому мене в дитинстві не привчали і не розповідали мені, як важливо боротися за свої українські цінності, оберігати свої кордони і захищати ідеї нашої нації, не дозволяти ось так витирати ноги об себе.
Зараз намагаюсь максимально робити все заради України і для України. Я маю сама для себе виправити свої помилки - доносити до людей важливість української мови, важливість розуміння нашої історії, нашої держави, любові до неї. Мої помилки виправлять тільки мої вчинки, які будуть направлені на захист всього українського.
Розкажіть більше про свою акторську діяльність. Чи доводилося вам долати якісь страхи заради зйомок чи йти на жертви?
Я досить відповідальна до своєї роботи. Неважливо, чи то велика в мене роль, чи епізод маленький. Для мене важливо створити історію людини, чим вона живе, що з нею відбувається, чому вона вчиняє так чи інакше, хто її оточує, які в неї внутрішні і зовнішні конфлікти. Для мене дуже важливо в цьому всьому розібратися. Якщо я буду розуміти, що зі мною коїться і що я роблю, і буду в це вірити, то мені повірять глядачі.
У мене була одна історія цікава. Пішла якось в магазин, ходила поміж стелажами з продукцією, обирала що купити. І за мною ходила жіночка, спостерігала. До того ж ходила з корзинкою, але нічого туди не клала, просто ходила та заглядала. І тільки я стала на касу, вона підходить близько до мене і так голосно на весь магазин, на касі: "Ти диви, а в житті вона нормальна". Тоді зрозуміла, наскільки вона повірила моєму персонажу в тому кіно, в якому вона мене бачила.
Я люблю працювати як в театрі, так і в кіно. За стилем - це абсолютно різні два мистецтва, і по засобах роботи, і по складності. Там багато нюансів, які абсолютно різняться. Але я однаково люблю їх і вкладаюся в створення образу чи ситуації. Не можу сказати що до душі більше, мені здається, я рівноцінно люблю і театр, і кіно. Можливо трішки більше люблю співати, тому і мрію про мюзикл. От якщо це все складеться, то вважай я витягнула джекпот.
Завжди є страх перед першим знімальним днем, тому що велика відповідальність за створення характеру нового образу.
Чи доводилось мені жертвувати? 20 червня 2016 року я грала виставу в Харкові "№13" Рея Куні, це комедія французька. А Володя саме цю виставу в цей же день грав в театрі Лесі Українки в Києві. І от, ми граємо в один день одну і ту ж саму виставу-комедію. І між першим і другим актом в антракті мені повідомляють, що померла моя мама. Це для мене був такий удар. Я розумію, що мені ще цілу другу дію грати, смішити. А там настільки смішна вистава і сама п'єса, що глядач невпинно сміється. Там немає навіть паузи для передишки. Мені здається, що це була та найбільша жертва, яку я відчувала тоді - зібратися з силами і дограти другу дію, знаючи, що мами моєї щойно не стало. Я мала грати, бо професія така - ми не можемо хворіти чи дозволити собі погано почуватися.
Яка роль найбільше запам'яталася вам і чому?
Я маю вже дуже багато ролей, мабуть близько 200, але вони всі можливо не такі великі, десь епізодичні, десь є і головні. Але от мені найбільше запам'яталася чотирьохсерійка "Дружини на стежці війни", де я головну роль Алісу зіграла, "Майор і магія" - майор Кулікова, "Голова" і "Голова-2" моя героїня Катерина Жук, "Відступники" - головний мафіозі Тамара Антонівна. Всі чотири ролі, які я зараз назвала - це кардинально різні образи, персонажі, як зовні, так і за історіями, вчинками і рисами характеру. Я цим дуже пишаюся і всіх їх люблю. Але я можу сказати точно, що таку роль як Аліса у "Дружини на стежці війни", я її запам'ятала, і я би хотіла таке і грати. Бо вона дуже різностороння, займається картингом і боксом, катається на коні, аніматором працює. Там стільки цікавих поворотів і її перевтілень у одному персонажі. Таке я люблю грати.
Взагалі, я б хотіла, щоб мене полюбило повнометражне кіно. Бо поки що мене люблять тільки серіали. Але я пишаюсь тим, що мене любить глядач. Знаю, що можу бути як драматичною, так і комедійною акторкою, можу бути легкою і дуже глибокою.
У чому запорука вашого успіху?
Мені складно сказати. Я зараз можливо якісь пафосні речі скажу. Довгий час до війни у всіх своїх дописах я ставила хештег "люблю любити". Мені подобається відчуття любові. Причому відчуття любові до людей, до того, що я роблю, до тварин, до природи. Я люблю дихати повітрям, виїжджати в ліс і розглядати красу. Люблю бути корисною. Корисною не тому, аби зробити що вигідно мені, ні. Колись мене запитали, чому та задля чого ти займаєшся волонтерською діяльністю. І тоді я зробила для себе відкриття, зрозуміла, що ми займаємося добрими справами і волонтерством виключно для себе. Бо коли ти зробиш щось хороше для когось, тобі стає тепліше.
Чому плачете найчастіше?
По-перше, я дуже сентиментальна людина. Можу побачити картинку чи відео, де, наприклад, дідусь з бабусею танцюють або обіймаються. Це дуже мило і щемливо для мене. Можу дивитися відео про котиків і собачок, або побачити, що десь покинули якусь тваринку. Сентиментальність, чутливість - це перший мій випуск сліз. Ну, а друге і останнє, мабуть - зрада, розчарування і несправедливість.
Про що мрієте?
Дуже дивно мріяти про щось інше, окрім закінчення війни, перемоги, миру. Ось, мабуть, всі наші мрії. Щоб всі були живі, здорові, об’єдналися сім'ї, повернулися люди та Україна стала українською. Для мене це просто питання життя і смерті. Якщо Україна не стане українською, тоді все дарма, все повернеться і буде повторюватися знову, але вже з більшими жертвами. Мрію, аби нашою країною керував українець, який любить цю землю, який любить нашу державу, наш народ, який розуміє, яка наша країна багата на ресурси, цінності, історію, культуру, на людей - безмежно талановитих та красивих. Мрію, аби почали цінувати нашу державу, щоб всі злочинці були покарані та люди жили щасливо. Бо коли люди будуть жити щасливо, вони перестануть з'їдати одне одного.
