Українського актора театру та кіно Костянтина Корецького глядачі знають за ролями в стрічках "Подорож до центру душі", "Серце матері", "Ти мій", "Двоє над прірвою", "Відпустка у сосновому лісі" та багато інших, а також за роботами в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра. Зараз актора можна побачити в новому гостросюжетному детективному серіалі "Батя", який виходить з 7 жовтня о 20:15 на телеканалі 2+2.
"Розкрию секрет – в серіал "Батя" я пробувався на декілька ролей, але зрештою всі зійшлися на принциповому оперативнику Шершні", - розповідає Костянтин Корецький.
"Мій герой – чесний, дуже розумний, правильний кар'єрист, який ніколи не йшов по трупах. Він - солдат, який мріяв стати генералом, а поки став полковником. Я дуже задоволений тим, що мені дісталася саме ця роль і в цій команді. Режисер Діма Андріянов, з яким я працював вперше, створив на майданчику атмосферу любові й поваги одне до одного. Ми з колегами багато спілкувались, постійно сміялись, імпровізували. Це достойна робота, виходу кожної серії якої чекаю з нетерпінням", - додає актор.
Костянтине, коли ви усвідомили, що хочете стати актором?
Це було ще в минулому столітті, у 1994 році (сміється). Я тоді вчився у школі, де відкрилася театральна студія. Я почав у ній займатися, як то кажуть, вдихнув цього повітря і пішло-поїхало. Після закінчення школи вступив до Харківського національного університету мистецтв імені І. П. Котляревського. А першу свою роль в кіно я отримав у 2005 році, в день, коли в мене народилася донька. Грав тоді сержанта. Тепер жартую: за 17 років зробив блискучу кар’єру – дослужився аж до полковника в "Баті".
Ви активно знімаєтесь, як вам вдається балансувати між кіно й театром?
Від початку повномасштабного вторгнення ми з дружиною (Наталія Корецька) рік і три місяці були без зйомок, без роботи. І це було дуже важко. Було відчуття, ніби втрачаєш професійні навички. Тоді ми побачили, що в одному з наших найулюбленіших театрів – Театрі на лівому березі Дніпра - проходить конкурс. Ми його успішно пройшли, працюємо тут цілий сезон. Для мене це було повернення до театральної сцени після 17-річної перерви.
Звісно, графік став щільнішим, але нам вдається поєднувати. Людині, яка займається улюбленою справою, не доводиться працювати жодного дня у житті. Це якраз про нас.
З ким з режисерів, акторів хотіли б зараз попрацювати?
Із задоволенням ще раз зустрівся б зі Стасом Бокланом, з Олесею Жураківською, Дмитром Олійником, з яким познайомився в театрі. Дуже люблю працювати зі своєю дружиною, тому що це постійне дослідження, кропітка робота над роллю, аналіз.
У вашій родині є творча конкуренція?
Вона завжди присутня, але це здорова конкуренція, яка стимулює робити краще, працювати над собою. Ми одне одному не вставляємо палиці в колеса, навпаки - допомагаємо та підтримуємо. І нашій творчій конкуренції вже 27 років, з першого курсу інституту разом.
У вас досить насичений графік роботи, як вам вдається зберігати баланс між особистим і роботою?
З роками ми навчилися розуміти одне одного, відпрацювали вже схеми поведінки: якщо Наташа приїжджає після зйомок, важкої вистави або репетиції, я знаю, що треба дати час помовчати, відпочити. Так само і дружина знає, що мені потрібна година-півтори тиші.
Ми знаходимо компроміси. Не завжди це буває мирно, але ми дуже чуйно ставимося одне до одного, особливо щодо творчих планів та професії. Стараємось допомагати й підтримувати.
Коли почали працювати в театрі, я ходив до Наташі на всі її вистави. Так само вона - на мої. Дивилися по 8-9 разів, а потім приходили додому, аналізували, розповідали, хто що не так зробив, що потрібно виправити, де допрацювати. Так само і з донькою.
Вона теж акторка?
Соні 19 років скоро. Цього року вона з другої спроби вступила до Київського національного університету театру, кіно і телебачення іменi Карпенка-Карого на акторський факультет. Це її свідомий вибір. Ми з дружиною страшенно переживали за доньку. Під час складання творчого іспиту 8 липня був сильний ракетний обстріл Києва. Ми були всі разом, підтримували, потім ще друзі приїхали. Ми щасливі, що ставить цілі й досягає їх.
Як ви взагалі ставитеся до публічності свого життя? Коли вас впізнають, фотографуються?
Я вважаю, що щастя любить тишу. Тому не дуже люблю розповідати про особисте. Але мені приємно, коли впізнають на вулицях, ніколи не відмовляю у фото. Я живу в Дарницькому районі, поряд з театром. Зустрічаючи мене, люди часто дивуються: "Що ви тут робите? Ви живете тут?! Актори можуть жити на Дарниці?". Вони вважають акторів небожителями. А ми такі самі люди.
І доньку цьому вчу: акторство – це така сама професія, як інші, а не манна небесна. І потрібно завжди залишатися людиною, яким би відомим ти не був. Жодні професійні успіхи не роблять тебе кращим за інших.
Я намагаюся бути чесним із собою, зі світом, а він відповідає мені взаємністю, посилає на шляху класних людей, колег, друзів. У свої 44 роки я досі знаходжу нових друзів. В театрі мені пощастило зустріти декількох таких людей, з якими ми дуже зблизилися. Вважаю це великим надбанням.
Ви так само відкриті у своїй громадянській позиції. Наскільки це важливо для вас, як ви її висловлюєте у своїй роботі та за межами сцени?
Моя позиція не те що чітка, вона однозначна, про що кажу завжди. Початок повномасштабного вторгнення багато змінив у свідомості українців і моїй зокрема. До 2022 року я говорив російською мовою. Я - харків‘янин, виріс у російськомовному середовищі, але після вторгнення ми з родиною свідомо перейшли на українську. Так, ми робили помилки, але продовжуємо вдосконалювати мову. Інакше й бути не може.
Кіноіндустрія до 2022 року співпрацювала з Росією. І я теж брав участь у спільних проєктах. Зараз це для мене потужний тригер. Ми ж знімалися разом з російськими акторами, вважали їх друзями. Та з початком війни – жодного дзвінка чи повідомлення.
Ми записували відеозвернення до них, щоб вони виступили проти війни, сам написав повідомлення людині, з якою вчився в Москві: "Чувак, не мовчіть, виходьте на вулиці". А він відповів, що нам треба посидіти пару тижнів у підвалах, ніж їм роки сидіти в тюрмах. Після цього такі люди для мене не існують.
Ви з 2014 року знімалися також з російськими акторами, чи запрошували вас до Москви?
У мене було декілька запрошень в Москву, але туди я не їздив, відмовлявся. Вже тоді я вважав це неможливим - їхати в країну, яка на нас напала. Але тут, в Києві, ми зустрічалися на одному майданчику з російськими акторами. Так працювала індустрія. На всі ці проєкти, в яких я знімався з російськими акторами, мене запрошували українські продакшени.
Ви підтримуєте ідею культурного байкоту Росії не лише в Україні, а й у світі?
Для мене зараз не існує російської культури, я її закрив для себе. Як людина, яка виросла в 90-х роках, слухала російський рок, Гребєнщикова, зараз не можу цього робити, навіть попри його позицію. В моєму плейлисті немає жодного росіянина. Від початку повномасштабного вторгнення я жодного разу не слухав колись моїх улюблених музикантів, не бачив жодного фільму чи серіалу.
Ви вважаєте, що культура не є відокремленою від політики?
Коли ми дискутуємо з кимось на цю тему, я завжди думаю про те що, мій дід воював з фашистською Німеччиною. Чи міг би він слухати німецькі платівки чи дивитися кіно німецькою мовою? Думаю, навряд. Зараз російська мова – мова ворога. В цьому питанні моя позиція категорична.
Розумію, що в російськомовних регіонах перехід на українську дається важче. Мабуть, вже наступні покоління будуть більш усвідомлені. Чесно кажучи, я не розумію, хіба це так важко вивчити мову своєї країни? Коли люди емігрують до Німеччини, США чи інших країн, вони ж вчать мову країни, в якій живуть, в 40 і в 50, і в 60 років. А зараз дехто не може перейти на українську у своїй же країні. Як можна говорити російською, коли на тебе щодня летять російські ракети? На них пишуть російською мовою, а ти з дитиною говориш мовою ворога? Я цього не розумію.
Як, на вашу думку, це можна змінити за допомогою кіно, акторів?
Саме тому має бути українське кіно. Актори, як і всі публічні люди, мають говорити виключно українською мовою, бути частиною культури й створювати нову.
Коли ви почали відкривати для себе українську літературу, авторів? Які твори чи сюжети хотіли б втілити в кіно?
З дитинства захоплювався історією України. А от літературу відкрив значно пізніше, бо ж ріс у російському середовищі. У 2023 році дружина подарувала антологію української поезії. Мене вразила кількість імен. Прочитавши, я був здивований, скільки від нас приховували. Оскільки я вчився в театральному інституті в Харкові, знав про будинок "Слово", що він є, але не знав, що насправді там відбувалося, не читав Йогансена, Семенка.
Для мене багато відкрив також проєкт "Будинок Слово" на каналі Культура, де акторам пропонували читати вірші авторів "Розстріляного Відродження". А який потужний український поетичний футуризм, лірика, і це не лише Симоненко, а й Тичина, Сосюра, Рильский, які стали заручниками радянської системи.
Яка багата сучасна українська поезія з Жаданом, Іздриком, який шикарний український поетичний гумор і стиль Позаяка. На жаль, це стало відкриватися лише після 2022 року, ми почали цінувати своє.
Кіноіндустрія розвивається, пристосовуються до нових реалій. Як, на ваш погляд, змінилися вимоги до акторів?
Мені важко відповісти на це запитання. Лише можу сказати, що зараз українське кіновиробництво має великий шанс, який ми не маємо права втратити. На мій погляд, вимоги до акторів не достатньо потужні для того, щоб завойовувати глядача якістю, а не кількістю. Нам потрібен якісний український продукт: за історією, сценарієм, акторською грою, картинкою та сенсами. Нам потрібно робити продукт, конкурентоспроможний і для європейського ринку. Тішить, що такі проєкти потроху з’являються, їх купує Netflix.
Що вас надихає за межами акторства, чим захоплюєтесь?
До війни в мене було дуже багато хобі. Це було вивчення історії України, риболовля, дачні справи. З початком війни я все відклав. Єдине, що мене зараз надихає – це моя сім'я і театр, колеги. Занурюючись у творчий процес, вдається трошки відволіктися від реалій сьогодення.
Чи вважаєте ви, що через кіно актори можуть впливати на світогляд людей? Яку роль зараз актор відіграє в суспільстві?
Звісно, усі ми несемо відповідальність за те що робимо і що транслюємо. Я вважаю, кіно може стати дуже потужною інформаційною зброєю, якою, на жаль, дуже вміло й потужно користується наш ворог. Тому не лише актори, а всі учасники кіновиробництва мають бути включеними. Має бути запит від держави, що вона хоче сказати, пояснити глядачам. Не лише в телемарафоні робити це, а й апелювати до емоцій через якісне українське кіно. На це потрібні гроші. Потрібно шукати інвесторів. Це потрібно робити на державному рівні.
Чи думали ви про те, що вас можуть мобілізувати?
Звичайно. Я був у військкоматі, оновив документи, пройшов ВЛК. Тож все може бути.
Як ви думаєте, як можна відобразити в кіно подвиг українців у цій війні?
Дуже складне питання. Зараз, знімаючи по гарячому, можна наробити якихось помилок, а з іншого боку як не знімати? Це має бути дуже тонко та професійно.
Мабуть, нам знадобиться час, щоб усвідомити цей подвиг. З іншого боку, важливо вже зараз розповідати історії про справжніх героїв, тих, хто поклав своє життя, щоб вони назавжди залишилися в пам’яті. Тому до таких історій потрібно підходити дуже відповідально: від хорошого сценарію, до кастингу й самого процесу знімання.
Про що ви зараз мрієте, окрім перемоги?
Коли переможемо, хочу, щоб повернулися живими-здоровими всі мої друзі, які зараз на фронті, і ми разом поїхали порибалити. Домовились з другом - режисером Сергієм Крутіним, який теж воює, що одразу всі зберемось разом.
Ще я дуже мрію, щоб усі працівники нашого театру, актори повернулися і щоб ми зустрілися на сцені в одній виставі.
