Війна змінила життя кожного українця. Але коли біда торкається твоєї родини — біль стає особистим і нестерпним. Співачка SOWA вперше розповіла про дядька, який зник безвісти під час захисту неба України. У відвертому інтерв’ю УНІАН вона поділилася тим, як її родина переживала місяці без жодної звістки, що допомагало триматися в найтемніші моменти, і як війна змінила її творчість, ставлення до життя та до близьких.
Чи є у твоєму житті люди, яких ти втратила через війну? Якими вони були?
На жаль, у наші дні практично кожна українська родина втрачає своїх близьких людей, і мою родину це також не оминуло… У нашій родині багато чоловіків серед тих, хто захищає країну на головному фронті. Двоє братів мого батька боронять наше небо. Один із них — рідний брат мого батька, мій дядько — зник безвісти. Протягом кількох місяців ми не мали з ним жодного зв’язку. Ми розуміли, що це може свідчити лише про дві речі: або він у полоні, або його вже немає серед нас.
І це — найстрашніше. Коли не знаєш, що відбувається з людиною, яка є частиною твоєї родини. Це страшно і боляче. Безліч питань та хвилювань: де він? Чи живий? Страшно уявити, в яких муках перебуває людина, якщо вона в полоні, тримаючись за єдину надію повернутися додому. Бажаю кожному нашому військовому повернутися у свої домівки, де їх чекатимуть і цінуватимуть кожну мить поряд із ними.
Як ти переживала ці втрати? Що допомагало тобі триматися?
Присутність близьких поряд — ось що допомагає в будь-яких життєвих ситуаціях. Бути оточеною людьми, які проживають цю ситуацію разом із тобою та поділяють твої почуття.
Коли я дізналась про зникнення дядька, не могла осягнути, що це — по-справжньому. Найбільше мене турбувало: як це переживає мій батько, не знаючи, що відбувається з його братом.
У такі моменти варто відкриватися близьким, які можуть підтримати. Не потрібно ховати емоції в собі — їх потрібно прожити, щоб хоч трохи полегшити емоційний тиск, який накочується при такій страшній новині.
Чи змінила війна твоє ставлення до життя, творчості, близьких людей?
Однозначно так. Мій погляд на творчість став дорослішим. Я ніколи не писала пісень про любов до своєї країни та силу нашої землі. Після початку повномасштабного вторгнення моя перша авторська пісня була про те, що сльози — це не слабкість, це наша сила: вміння проживати емоції, щоб вижити. Так зʼявилась пісня "Сльози — то моя зброя". Згодом я написала "Дім" — трек про патріотизм та боротьбу за свої права.
Змінилося не тільки ставлення до творчості, а й до життя. Лише у порівнянні розумієш, як ми раніше не цінували те, що сьогодні стало найважливішим. Коли ніч минає без сирен і вибухів — це вже маленьке диво. Не прокинутись від сирени, не мчати в укриття — такі речі стали безцінними.
Змінився і погляд на час. Зараз як ніколи розумієш: потрібно діяти, не відкладати життя на потім. Якщо на початку війни багато хто питав: "Чи це на часі?" — сьогодні відповідь одна: "А коли, як не зараз?"
Спокій, свобода переміщення, життя без страху — все це тепер сприймається зовсім інакше.
Як ти зараз підтримуєш тих, хто втратив рідних? Чи маєш особисту місію в цьому?
Підтримка, яку ми можемо дати іншим, — це наші слова, що підтверджуються діями. Коли говориш "я поруч і готова допомогти" — потрібно справді бути поруч і допомагати.
Вдячність — це теж форма підтримки. Ми повинні пам’ятати кожного героя, який віддав життя за нас. Ми не можемо зняти з людини біль втрати, але можемо підтримати родини героїв — щирістю, повагою, пам’яттю. Це наш обов’язок — пам’ятати їхню хоробрість і жертовність.
Як би ти хотіла, щоб Україна пам’ятала загиблих? Що кожен із нас може зробити для цього?
Щоб пам’ятати — потрібно згадувати. Щоб згадувати — потрібно бачити наслідки війни й ніколи не повторювати помилок. Не уникати проблем, а не допускати їх знову.
Памʼятники, як Алеї Героїв Слави — це перше, що має нагадувати нам про загиблих. Кожного разу, коли я проходжу повз прапорці з фотографіями загиблих у Києві — це повертає в реальність. Це біль, який проживають ці сімʼї.
Ми всі відповідальні за те, щоб зберігати памʼять. Для цього потрібно відзначати важливі дати, говорити про них, вшановувати героїв. Тим, хто має дітей, — варто розповідати їм правду про історію нашої країни. Щоб у дорослому віці вони знали: не можна впускати ворога в свій дім і забувати про силу своєї мови та культури.
