"Після служби вкрай важко повертатися до звичного життя", - актор-військовий Максим Девізоров

Максе, незабаром відбудеться прем'єра вистави "І в горі, і в радості", заснована на вашій п'єсі. Розкажіть, будь ласка, детальніше про це. Це ваша особиста історія? Хто зіграє у виставі? Чи братиме в ній участь безпосередньо ви? 

Пʼєсу створено в рамках проєкту "Театр Ветеранів". Коли я повернувся з зони бойових дій, мені випала нагода, ще будучи діючим військовослужбовцем, долучитися до втілення цього проєкту в ролі менеджера, актора та, власне, драматурга. Коли постало завдання написати пʼєсу, яка базується на власному досвіді, я вирішив попрацювати з подією, яка мене просто винесла свого часу - звістка про розлучення та зраду від дівчини, яку я на той момент кохав. Тому у пʼєсі є моменти, що взяті з життя, але також є місце і художній вигадці.

У виставі гратимуть молоді та талановиті актори з різних столичних театрів, а також учасники бойових дій. Здебільшого хлопці не мали раніше акторського досвіду. Тим цікавіше працювати над виставою. Так, я теж гратиму у цій роботі.   

Які сюжетні лінії побачать глядачі?

Одна сюжетна лінія розповідатиме про історію кохання дівчини та бійця, що зазнав ампутації внаслідок поранень, отриманих під час виконання завдання. Тобто ми намагаємось якось узагальнити той досвід, що переживають наші люди у звʼязку з приходом у наше життя, ще й на такий тривалий період, війни…

Ви були одружені зі Світланою Гордієнко, проте розлучилися. Можете пригадати цей період? Це було зважене рішення? Як ви це пережили? 

Важко переживав. Власне, у пʼєсі, а згодом і у виставі, я досить відверто поділився тим, що переживав у той період. Як бачите, поки живий… Вірю, що серед побратимів будуть ті, кому вкрай важливо буде подивитися на цю історію зі сторони, щоб шукати сили рухатися далі. Оскільки подібні історії зараз не рідкість. На жаль.  

Чому вирішили створити п'єсу на основі вашого розлучення? Це бажання розставити всі крапки над "і" чи щось інше? 

Це мій спосіб відшукати за що зачепитися у цьому житті. Уявіть, мій стан, коли я багато місяців шукаю можливості перевестись в тил, щоб бути ближче до коханої людини, а виявляється все даремно… Без сумніву, тут є про що поговорити… Взагалі, така неспровокована несправедливість перегукується з ходом цієї війни. Хай як би не було боляче, але я вже навчився приймати, що інколи люди обирають не ту сторону. Тому при створенні пʼєси я зосередився на тому, щоб діалог відбувся в першу чергу із самим собою. Де брати сили, щоб продовжувати цей шлях.  

Ваша колишня дружина незабаром після розлучення народила дитину. Чи підтримуєте ви звʼязок? Можливо, привітали її з поповненням? 

Запитайте краще у неї.

Розкажіть про свою військову службу. На якому напрямку зараз перебуваєте? 

Долучився до війська у березні 22-го, довгий час служив у 103-й окремій бригаді Сил Територіальної оборони. Маю там багато побратимів, з якими разом були на Донеччині, потім - на Харківщині. Деякі з містечок, де ми раніше стояли, опинилися в окупації. А кілька місяців тому я долучився до підрозділу ТРО Медіа, де під керівництвом полковника Дмитрашківського, під кураторством Ахтема Сеітаблаєва, у мене зʼявилася можливість займатися створенням Театру Ветеранів. Це величезна удача бути дотичним до створення такого місця, де воїни, які бачили найстрашніше, можуть прийти і відчуватимуть себе у безпеці. Тут їх вислухають.

Після служби вкрай важко повертатися до звичного життя - часто вже нема того оточення, що вважав своїм, геть по-іншому дивишся на речі… Оскільки цінності набули зовсім прості - прояви людяності та підтримки… Я нарешті розумію, чому пацанів інколи так тягне назад. 

Яке бойове завдання було для вас найскладнішим?

Так щоб одне завдання обрати - важко. Найскладнішим було і є переміщення - до позицій і від позицій… Особливо треба бути напоготові. Бо не знаєш звідки бахне - знизу, зверху чи збоку.  

Як ви почуваєтеся, коли приїжджаєте додому? Чи немає бажання скоріш повернутися на фронт, або, можливо, назавжди вже залишитися вдома?

Мені ніяково… Я вдячний за можливість побути вдома, побачити рідних, але не відчуваю, що я повернувся остаточно. А мрію саме про це. 

Як ви вважаєте, чи всі чоловіки мають зі зброєю в руках захищати країну? Чи артисти, наприклад, можуть бути кориснішими в тилу?

Так, безумовно, на фронті потрібні люди. Це найвищий пріоритет у країні, що воює. У моїй роті було троє акторів з театру Заньковецької. Леви! Але якщо хтось зацікавлений у тому, щоб український театр, українське кіно не загнулося, актори та режисери теж повинні працювати. 

Як ви ухвалили рішення піти на фронт? Як ваші рідні на це відреагували?

Не вагаючись. І я щиро вдячний, що став в один ряд з людьми, для яких свобода - не простий звук. 

Чи плануєте ви повернутися до акторства після війни?

Я не знаю, що буде після війни. І не знаю, чи буду я. 

Про що зараз мрієте найбільше?

Про те, щоб мої друзі не гинули у бою. 

Що сказали б собі пʼять років тому і що скажете через декілька років?

Займайся більше спортом, стань монстром дисциплінованості і менше стирчи в інстаграмі. А через декілька років, дасть бог, хотів би сказати собі: "Бачиш, врешті-решт, як були люди твоєю найбільшою відрадою, так і є. Тобі з цим завжди щастило. Хоч і не завжди зустрічалися саме ті".