5 грудня, до Міжнародного дня волонтера, о 21:45 на телеканалі 2+2 відбудеться прем'єра чотирисерійної воєнної драми "Шлях", в якій Іван Жилюк зіграв головну роль.
Його персонаж - талановитий перемовник та аналітик. Ще до повномасштабного вторгнення він допомагав сім’ям, розділеним лінією фронту, повертав полонених і розшукував зниклих безвісти. Для досягнення поставлених цілей він не нехтував будь-якими зв’язками, бо його головна мета – допомогти.
Однак у 2022 році, особисто зіштовхуючись зі звірствами російських окупаційних військ і переживаючи втрати, Олексій проходить власний шлях трансформації. Це відверта розповідь людини, яка під час війни проходить складні випробування на межі життя та смерті, викристалізовуючи власне ставлення й сенси.
"Це були найважчі зйомки у моєму житті. Коли прочитав сценарій, зрозумів, що це повністю моя історія. За тиждень я знав повністю весь текст. Була дуже щільна зайнятість, фізичне навантаження: обстріли, сцени бійок, постійно треба було переносити людей, тягнути на собі. В одній зі сцен на мене начепили камеру вагою під 20 кілограмів, плюс обладнання, яке її тримає, а зверху був солдат в бронежилеті й зі зброєю. І це все я тягнув на собі по замерзлій землі, потім ми котились з пагорба. Цей сніг, перемішаний із землею, танув на мені, одяг ставав мокрим, брудним і холодним", - розповідає Іван Жилюк.
Також він зізнається, що його героя голого катували на морозі, били трубою:
"Пару разів реально зачепили по спині, трохи шкіру розсікло, але я навіть не відчув ні холоду, ні болю. Не знаю, як не захворів тоді. Під кінець зйомок дуже втомився, адже ми три тижні знімали майже без перерви. Але ми всі на такому драйві працювали, горіли цим проєктом. Після його закінчення я взяв перерву, місяць вдома лежав, нікуди не виходив, відновлювався".
Іване, ви реально їздили на окуповані території?
Все почалося з того, що знайома в театрі попросила вивезти свого викладача з селища Клавдієво-Тарасове Київської області, яке тоді було тимчасово окуповане росіянами. Зв’язку з Володимиром не було, тож я почав шукати, хто туди їздить, і вийшов на одного хлопця на прізвисько Аксель. Він сказав, що є коридор, що якось домовлявся з росіянами, і я впав йому на хвіст. Уявляв Акселя таким кремезним, героєм-суперменом, а на зустріч приїхав зовсім юний, худорлявий 18-річний хлопець. З ним друг – такий собі панк в пірсингу, з довгим фарбованим волоссям.
"Ну що, пацани, поїхали", - кажуть вони. Я думав, що нам буде капець. Як можна покластися на таких пацанів? І ми ризикнули. Цей Аксель мав чіткий план, знав, як і де перетинати ворожі блокпости. Його люди вже знали, пізнавали машину з білими прапорами. До речі, оці білі прапори на дзеркалах, ми також перенесли в серіал.
Спочатку ми їздили з цими з хлопцями, вивезли Володимира, потім ще когось треба було забрати, і так воно потягнулося…
Ви розуміли, на яку небезпеку наражалися?
Ми просто робили те, що потрібно, не думали про страх. Іноді доводилося ночувати на окупованій території, не могли виїхати, іноді поверталися назад через обстріли.
Ми виїжджали якимись чигирями, через одеську трасу, потім посадками, полями, моя старенька машина була така брудна, іноді здавалось вона от-от заглохне. Я розмовляв з нею, вмовляв подолати цей шлях.
Потім ми їздили з батюшкою одним, який знав маршрути. Якось я пробив колесо, наїхавши на уламок від танку. Ми з хлопцями зупинились його замінити, батюшка не став чекати. "Ну, значить така доля", - сказав він і поїхав собі, залишивши нас без маршруту. Нам довелося їхати наосліп. Заїхали в якесь село – а там російські танки по дворах стоять, по вулицях – російські солдати, ми їдемо, переглядаємося з ними.
Як ви перетинали їхні блокпости?
Свої телефони ми залишали на постах наших, брали з собою лише старі прості для зв’язку. Звісно, під дулами автоматів нас обшукували, перевіряли машини, вантаж, іноді забирали половину гуманітарки. Якось ми випадково наїхали на їхній міномет. Це був дуже напружений момент. Думав: все, нам кінець, що буде з тими людьми, які нас чекають? Але минулося. З того часу я вперше в житті почав палити, вже два роки не можу позбутися цієї звички.
Де вас застала війна?
Я був в Києві, жив на Виноградарі, працював таксистом, а також - в майстерні в театрі. Новинами тоді взагалі не цікавився, але інтуїтивно передчував, що щось буде, часто з друзями говорив про війну, Другу світову, її жорстокість. Вони навіть дивувалися, чого це я раптом підіймаю цю тему. Коли почалося повномасштабне вторгнення, всі ми прокинулися від вибухів, я сказав собі: "Я так і знав".
Моя колишня дружина, друзі, всі були розгублені, не знали, що робити в стресовій ситуації. Я почав будувати плани, як оборонятися, вже на другий день ми з сусідами були у військкоматі. Нам тоді сказали, що людей вистачає, якщо треба буде, то покличуть. Тому я вирішив зосередитись на тому, чим можу допомогти тут, в місті: ми почали організовуватись зі знайомими, на вулиці підвозили людей, готували коктейлі Молотова. Я не збирався нікуди їхати. Потім ми почали шити броніки, бо тоді важко було їх купити, й відправляли військовим.
На досвіді 2014 року, а тоді я був в Донецькій області, в Харцизьку, був переконаний, що в перші дні не варто нікуди їхати, поки не закінчиться хаос. Я знав, що не варто ховатися в погребах, необлаштованих підвалах – там просто засипає і люди гинуть.
Що тоді відбувалося у вашому рідному місті?
Я тоді якраз закінчував технікум, вчився на електрика. До Харцизька приїжджали якісь хлопці, розповідали, що вони з Донецька, що нібито були на Майдані, бачили, що там відбувається, тому виступають проти такого "захоплення" влади. Але ж було зрозуміло, що то за хлопці.
Перед початком війни 2014 року, буквально за три дні, я поїхав до Харкова, складати ЗНО. Мені зателефонувала бабуся і каже: "Ваня, все почалося, обстріли постійно, дороги перекриваються". Так я залишився в Харкові, вступив до Харківського національного університету мистецтв імені Котляревського.
Іване, яким було ваше дитинство?
Мене виховувала бабуся. Тато поїхав від нас, коли я ще був зовсім малим. А мама, скажемо так, не впоралася з викликами. Бабуся завжди казала, що життя важке, треба вчитися, працювати, але світ хороший і в ньому багато любові. У школі я завжди намагався захистити слабших. І це теж перекликається з Олексієм. Він каже, що з дитинства за всіх "вписувався". Я справді вірю, що допомагати – це внутрішня потреба кожного.
Бабуся, у якої було насправді складне життя - їй доводилося важко працювати, бо дід мав інвалідність, пив - намагалася робити все, щоб я не помічав того, що батьки мене покинули. Вона зі мною співала, читала вірші, я перед нею виступав, вона була моїм найкращим і найвдячнішим глядачем, завжди посміхалася й раділа. Мені, малому, так хотілось її розрадити, викликати посмішку, щоб вона хоч на мить відчула себе щасливою. І коли це вдавалося, я сам був щасливим. І зараз у своїй професії мені хочеться викликати в людей такі щирі емоції, які отримувала бабуся від моїх домашніх концертів.
Вона досі залишається в Харцизьку?
На жаль, вона залишилася на окупованій території. Зовсім одна. Їй вже за 80 років, почуває себе не дуже добре, і мені дуже боляче від усвідомлення того, що ми вже не побачимось. Але ми підтримуємо зв'язок, зідзвонюємось, коли є така можливість.
Вона підтримувала ваше бажання стати актором?
Вона з сім'ї металургів, тому вважала, що в мене має бути "нормальна" професія, а потім вже "оті твої танцюльки", ними родину не прогодуєш. Тому після школи я пішов у технікум вчитися на електрика. Але вона не була проти, коли я вирішив вступати до театрального інституту в Харкові. Єдине, їй було дуже сумно залишатись одній.
Як ви виживали в Харкові без підтримки?
Дуже важко. Не був готовий до того, що світу на мене плювати. Два роки я жив у боргах, перебивався від однієї позички до іншої. Буквально не вилазив з університету, ночував там, був дуже замкнутий, майже ні з ким не спілкувався. Крім того, телефонували деякі знайомі, які перейшли на сторону так званої ДНР, і казали, що скоро до мене прийдуть. Мені ні з ким було цим поділитися. Словом, то був важкий для мене період життя. Але його плюс у тому, що тоді я багато читав, формував свій внутрішній світ.
Як ви опинилися в Києві?
Мене затвердили на роль в серіал "Новенька" в 2019 році. Тому я сміливо подався підкорювати столицю. Думав, що тепер переді мною всі дороги відкриті. Але все було не так оптимістично, як я собі малював. Декілька місяців жив у далекої родички в жахливих умовах. Заробивши трохи грошей, переїхав на орендовану квартиру, думав: от зараз все буде. Але розпочався ковід, мене нікуди не кличуть зніматися, грошей знов немає. Довелося працювати кур’єром в супермаркеті, таксистом, офіціантом, пів року сидів за комп'ютером по 14 годин… Тоді я просто зневірився, згадував слова бабусі про "нормальну" професію і думав, чим би зайнятися. Але життя так повернуло, що мене почали запрошувати в театр, потім з’явилися невеличкі ролі в кіно, зустрів дружину, життя почало налагоджуватись. Всі плани знову зламала війна.
У вас дуже гарна українська, попри те, що ви росли в російськомовному регіоні. Коли ви перейшли?
Це теж від бабусі, вона зі мною розмовляла українською. Пам’ятаю, коли мені було років п'ять, я постійно казав їй: "Давай порозмовляємо українською". У нас в місті з шести шкіл лише одна була українська. Але в місті досить багато було людей україномовних. Чесно кажучи, я повністю перейшов на українську не одразу, але це виявилось не так важко.
Як ви ставитесь до того, що в Києві, багатьох інших містах все ще багато людей продовжує спілкуватись російською?
Чесно скажу, це складне для мене питання, один із моїх внутрішніх конфліктів. З одного боку, я прекрасно розумію, що таке мова, наскільки вона впливає на нас, і як це важливо. З іншого – я з бабусею спілкуюсь російською. Я не можу заперечити чи викреслити в одну мить 20 років свого життя, світлі спогади про рідну людину. Це мені болить.
Як популярність змінила ваше життя?
Чому ви вирішили, що я популярний? Не знаю, чим її виміряти. Так, іноді впізнають продавчині в магазині, дівчата пишуть в соцмережах. Але ж вони сприймають мене за образами з фільмів. Це не змінює моє життя. Хіба що, я став більш відкритим, тепер люблю спілкуватись з людьми.
Від чого ви зараз почуваєтесь щасливим?
Мені подобається, коли люди сміються на виставах, коли під час сценічних імпровізацій їм весело. Від цього я відчуваю якесь неземне щастя. Помітив за собою, що через життєві обставини, війну, я не сміявся три роки. І це дуже гнітючий стан. Мабуть, щоб компенсувати це, мені приємно веселити людей і заряджатись від цього.
Чи зайняте зараз ваше серце?
В мене є дівчина. Та сама, яка попросила вивезти з окупації її викладача. Ми почали спілкуватися з приводу цього спочатку, а далі наше спілкування переросло в щось більше. Вона мені одразу сподобалась, хотів справити на неї враження, виглядати лицарем, тому трохи перебільшував історії про ці поїздки. Мабуть, це подіяло (сміється).
Про що ви мрієте?
Це теж пов’язано з моїм дитинством. Колись давно прочитав статтю, що в одній з європейських країн був соціальний будинок, в якому люди похилого віку були об’єднані з дітьми-сиротами. Мене захопила ця формула, де всі отримують любов, турботу й піклування. Я б хотів щось подібне зробити в Україні. Треба думати, як це може функціонувати.
А ще мрію, щоб наші люди мали гарний смак на якісні речі в мистецтві, щоб театр був не просто розвагою, а чимось більшим, глибшим, був великим інструмент соціальної взаємодії між людьми. Щоб люди ходили в оперу, слухали класичну музику, бо це не про зарозумілих аристократів, а про кожного з нас. Може, це дуже зухвало, але я щиро про це мрію.
