Роман Безсмертний: Влада танцює на Майдансі, а народ захоплює пенсійні фонди
Роман Безсмертний: Влада танцює на Майдансі, а народ захоплює пенсійні фонди

Роман Безсмертний: Влада танцює на Майдансі, а народ захоплює пенсійні фонди

11:33, 21.11.2011
16 хв.

Треба бути ідіотом, аби думати, що у 2004 році країна б “ковтнула” президента Януковича... Ігри з Москвою завжди завершуються катастрофою...

Треба бути ідіотом, аби думати, що у 2004 році країна б “ковтнула” президента Януковича... Ігри з Москвою завжди завершуються катастрофою...

Сім років тому в Києві відбулися події, відомі всьому світові як Помаранчева революція, або Майдан. Світ аплодував Майдану, але Україну він поділив на тих, хто стояв там або був з Майданом душею і серцем, та тих, хто не вірив йому та його лідерам.

Сьогоднішня влада намагається, як максимум, вичавити з людської пам’яті цю подію, як мінімум, інтерпретувати її як примху Заходу, помилку людей та несправедливість закону. Напередодні Дня свободи (саме так указом президента Ющенка став називатися День 22 листопада, коли почалися акції на Майдані) ми поставили кілька запитань одному з учасників революції, комендант наметового містечка Роману Безсмертному.

Відео дня

ЗА ПІСУАРОМ СТОЯЛИ ЗОВНІШНІ СИЛИ

Романе Петровичу, після перемоги Януковича у 2010 році в інформпросторі розплодилися три таких месиджі. Отруєння Ющенка не було. Янукович фактично переміг на тих виборах, просто його виборці були менше активні за виборців Ющенка. Революцію “проплатили” американці. Як ви їх прокоментуєте?

Про отруєння... На цю тему треба говорити якнайменше. І я маю надію, що відповідь на це питання буде знайдено. Після допитів мене я не мав контраргументів на те, що це нібито було не отруєння. Але сподіваюся, колись на це питання буде відповідь. Розраховую, що слідство виявить майстерність і професійну чесність. Моє розуміння ситуацію розбиває будь-які думки про “не отруєння”.

Що стосується “проплачених” акцій… Нехай ті, хто так думає, спробує зробити щось подібне за гроші. Це – невігластво. Це спроба наївними речами пояснити велику проблему. Думаю, найкращу відповідь на це питання дасть Леонід Данилович. Це його провина, що країна була доведена до такого стану, коли люди не могли більше терпіти.

Коли я чую про нові побори бізнесу, я пам’ятаю мотиви, котрі привели людей на Майдан. Коли в Києві з кожного кіоску брали за добу по сто доларів мзди митники, податківці, то хто міг усидіти, щоб не прийти протестувати?

А голосування? Перший тур хіба не показав, як жила країна? Я дивився фотокартки із засідання 24 листопада з Верховної Ради. Там покійний Юра Оробець сидить із синім фінгалом у залі. Оце наслідок подій на дільницях. Просто порахувати голоси – це було як здійснити подвиг. На кожній дільниці відбувалися бійки. Уже не кажу про горезвісний сотий округ. Там що не вибори, то бедлам. Історія про сотий округ облетіла весь світ.

А події в Мукачеві? Головні учасники акцій на Майдані були в Мукачеві та бачили, як там рахуються голоси. Поведінка влади в центрі, на місцях довела ситуацію до того, що люди далі терпіти не могли.

24-25 листопада на місцях керували не голови адміністрацій, призначені Кучмою, а керівники штабів блоку Ющенка Тернопіль, Івано-Франківськ, Закарпаття, Рівненщина... Вони зайшли туди з виборцями. Люди захопили Федерацію профспілок, потім Будинок офіцерів, Філармонію, Київську адміністрацію. І покотилося по всій Україні.

І Слава Богу, що весь спецназ був стягнений під Київ, у регіонах не було кому стояти.

Якщо тверезо аналізувати події, а не ховатися за ідіотські слова, то стає зрозуміло, що діюча влада була імпотентна, вона просто не контролювала ситуацію. Усі думають, що Сєверодонецьк – це контрхід. Та це вирок! Коли зрозуміли, що влада нічого не може зробити, то був зроблений такий крок відчаю. Давайте, мовляв, зберемо політиків та проголосимо ідіотський ПІСУАР (Південно-Східна Українська Автономна Республіка). Я коли згадую цей з’їзд у Сєверодонецьку, то думаю, що в Кучми та Медведчука не було інструментів впливати на ситуацію. Тому хотіли довести ситуацію до крайнього безумства й запрограмувати ситуацію наперед… Сєверодонецьк – не просто події 2004 року. Це певне перезавантаження комп’ютера, який заражено вірусом протистояння. І я розумію, що за цією ідеєю стояли єзуїтські плани не Януковича.

А кого? Кремля?

Зовнішнього гравця, скажемо так.

А чому силовики не пішли на штурм Майдану? Відіграла роль майданна дипломатія чи налаштованість офіцерів спецслужб на зміни?

Кількість людей на Майдані була така, що це було неможливо. В Україні не було такої кількості спецвійськ, які б могли наважитися піти на Майдан. Мені переказували, як проходило засідання РНБО в Кончі-Заспі, де давався наказ ввести війська. Навіть називали прізвище особи, яка його давала. Не хочу повторювати його, бо не чув це особисто. Але застосувати силу проти такої кількості людей – неймовірно. Та вони б розтерли всіх...

Якщо уявити, що на одному квадратному метрі уміщаються двоє людей, то уявіть відстань від Європейської площі до Бессарабки. Це приблизно мільйон.

Як народжувалося рішення Верховного Суду про третій тур виборів?

Рішення ВСУ не треба відривати від людей, які стояли на площі, та від усього світу, який з’їхався в Маріїнку. Уявіть на хвилину, у Києві присутні: Солана, Кубіш, Бразаускас, Гризлов, Кваснєвський... Тут люди піднялися, вся Європа з’їхалася.

Людина, яка розуміла відповідальність за ситуацію, не могла прийняти інше рішення.

Згадаймо... Є Кучма, який розуміє, що ситуація не межі зриву. Не треба думати, що перші намети та мітинги 21-24 листопада автоматично гарантували мирний перебіг подій. Думаю, Кучма усвідомлював на той момент: ще крок, і Банкову рознесуть по цеглині. А крім того, були й зовнішні дзвінки. Кучма в цей час не мав спокою і не спав ночами. Йому телефонували з Вашингтона, з Брюсселя, з Москви. І дипломатія світу була надзвичайно активна й відверта. Зверніть увагу на інтерв’ю Леха Валенси, який сказав: я переконав Януковича, щоб він не застосовував силу. Кучма усвідомив, що по лінії протистояння розвивати ситуацію неможливо. Люди на Майдані готові були йти на все.

Ці всі факти обумовили пошук варіанта виходу. Уявимо, що результати, проголошені Підрахуєм (так тоді називали голову ЦВК Сергія Ківалова. – Авт.), втілюються в життя. Думаєте, після такого оголошення людей можна було вмовити покинути Майдан? Якщо є той, хто припускає, що Україна на той момент ковтнула б президента Януковича, то він просто ідіот. Я вже не кажу про тих, хто каже, що Янукович виграв вибори. Це кажуть ті, хто готував це “печивко” (так називали в штабі Януковича фальшиві бюлетені). Ні тоді, ні останній раз Янукович не набрав 41%. Бо не можна назвати виграшем махлювання з підрахунком, який йому забезпечила команда.

МАЙДАН З’ЇДАВ ДВАДЦЯТЬ ОДНУ ТИСЯЧУ БУХАНЦІВ ХЛІБА

Давайте згадаємо гарні дні Майдану...

Удень усе торжествувало, настрій у людей був святковий. Приходила ніч, на Майдані залишалося іноді п’ять, іноді десять тисяч чоловік. Перші ночі були дуже тривожні. Бо невідомо було, як поведеться влада.

Але я хотів би наголосити – яка була самоорганізація! Люди, котрі приїжджали сюди, самі обирали старшого в наметі, координаторів у своєму секторі. Їжу, воду, газові балони розподіляли через старших у секторі. Майдан “з’їдав” двадцять одну тисячу буханців хліба щодня. А й на хліб щось було. Відомі колгоспи, фермери привозили яйця. Хтось припер автомобіль борошна. А в якійсь школі нам ліпили пончики. Ще хтось привіз сотню довгих пальт, і охоронцям дали по такому пальту, щоб їх можна було впізнати.

Був момент, коли мені повідомили, що у Вишневому стоїть ешелон із людьми з Донбасу, їх завантажили у вагони й дали в дорогу по ящику горілки. Вони сиділи голодні та п’яні. Наші повезли їм продукти. Браталися там.

Вони відправляли людей на Київ, а самі поховалися. Чому не зустрічали? Не годували?..

Було холодно, до мінус десяти. Спочатку купили пінопласт для наметів, клали їх по три-чотири. Потім домовилися з київськими кінотеатрами, щоб там людей на ніч розміщати. За гроші Березовського ми купили обігрівачі.

Невже тільки на обігрівачі вистачило тих грошей?

Про гроші… У нас був касир Олександр Гудима, ми віддавали гроші йому в Український дім. Усе, що люди приносили, віддавали Гудимі. Щодня купували їжу, воду, газові балони. Коли закінчилися події, гроші поклали на рахунок... А з цих рахунків брали кошти на ремонт. На них ремонтували Український дім.

Майдан сам оплатив всі незручності, які заподіяв?

Так. З тих грошей, до речі, ми пізніше ремонтували опалення в школах Алчевська.

Майдан після себе залишив радість. Мене самого дивувала порядність людей. У Полтаві чи Сумах власнику автопарку за те, що він підвозив людей, пробили та порізали вісімдесят коліс. Ми йому оплатили ремонт.

Тепер скажу про “розкіш” на Майдані. Про музику. Це була стилістика українського року. Спочатку була сцена тільки в центрі. А потім люди, які стояли біля АП, кажуть, поставте нам теж. Тоді Михайло Бродський дав апаратуру...

Яка була ваша роль і роль польових командирів?

Між нами були розподілені функції. Польові командири – Юрій Луценко, Тарас Стецьків, Володимир Філенко... Їхнє завдання – маневри з колонами, прохід людей по Києву. Завдання Миколи Томенка – виступати зі сцени. Він був діджеєм чи конферанс’є Майдана. Я й сьогодні переконаний, що кращого, ніж Микола, для таких речей не знайти.

Щоночі відбувалися наради, скажімо, як будемо вести колонну до Адміністрації, що там робитимемо, як відходитимемо назад. Чому ми вели колону до парламенту через ЦВК? Похід колони до Верховної Ради – короткий, голова колони – біля парламенту, а хвіст залишається на Майдані. А так ішли через ЦВК...

І все це транслювалося в прямому ефірі – засідання Верховного суду, потім ЦВК… ВВС, СNN, світові новини... Комунікаційним середовищем був Майдан. Свято нібито. Але нервовий сміх Філенка, Луценка ввечері свідчив про крайнє напруження. Було невідомо, чим закінчиться черговий похід. То телефонують з КМУ, що йде десяток п’яних – побраталися з нашими, то Толстоухов енд компані виставляють порожні намети. То знайшли людину, у кишенях якої були наркотики – повезли до райвідділу.

Про роль Тимошенко промовчите?

Я не применшую роль Тимошенко. Без неї, як без багатьох людей, нічого б не відбулося. Вона – один із лідерів. І коли сталося нещастя з Віктором Андрійовичем, я телефонував їй і просив приїхати. Перша зустріч, на яку я просив її їхати замість Віктора Андрійовича, була в Черкасах. І на весь той період, поки він був у реанімації, цю роботу проводила Тимошенко. Однозначно, без цієї роботи нічого б не відбулося.

Але якщо ви запитаєте, чи підтримав я підписання документа про її прем’єрство... Ніколи.

А може, ви піддалися міфу про популізм та агресивність Тимошенко?

Я готовий зробити все можливе, щоб вона вийшла з в’язниці. Я ненавиджу владу, яка дозволяє собі так поводитися з політиком, жінкою. Але й зараз кажу, що не сприйняв призначення її главою уряду. Прем’єр-міністром країни повинна бути лояльна людина, із м’яким характером та наполегливістю. Щоб це зрозуміти, потрібно, мабуть, мати історичну освіту... Хоча вона блискучий політик, я завжди зважав на її позицію. І як союзника, і як опонента.

Романе Петровичу, ви завжди виступали за союз Нашої України та Партії регіонів. Ви відстоювали думку, що вже навіть 2004 року прем’єром має стати хтось із “регіоналів”. А зараз, коли вони віддали Севастополь, коли в різних аспектах ведуть країну до реінтеграції із РФ, чи не вважаєте їх зрадниками?

Я, коли аналізую ситуацію 2004 року, то кажу про пропозицію, яка була на той момент. Стосовно нинішньої оцінки влади... Я працював у Білорусі послом та побачив, чим завершуються ігри з Москвою. Вони закінчуються катастрофою.

Трагедія української влади – незабаром. І дай Бог, щоб їхня трагедія відносин із Москвою не призвела до трагедії нашого сорокашестимільйонного народу. Януковичі, азарови, клюєви, колеснікови приходять та відходять. Погляньте на сьогоднішніх владних мужів – вони сидять, як Зевс на хмарині, та насолоджуються... Вони не розуміють, що влада – це праця, а не блага, які падають з небес. Не розуміють, що, захопивши пенсійний фонд у Донецьку, Харкові, Львові, люди можуть дійти до четвертого поверху на Банковій і попросити звідти господарів... Не можна знущатися над людьми до тієї межі, коли їм стає все рівно – жити чи вмерти.

ВОНИ ПОСТАВИЛИ НА МАЙДАНІ ТАНЦЮВАЛЬНУ СЦЕНУ, ЩОБ НЕ БУЛО НОВОГО МАЙДАНУ

Влада вирішила зробити танцювальне шоу “Майданс”. Тож коли в “гуглі" набрати “Майдан”, то вийшла тисяча посилань на “Майданс”… Чи вийде в них “затанцювати” пам’ять Майдану, убити це місце?

Вони поставили сцену, щоб не допустити нового Майдану. Хоча сама програма хороша. Та коли є настрої людей і зрозуміла ідея, то місце проведення не має значення. Ситуація до літа 2004 року досягла такого напруження, що ми розуміли: люди нас підтримають. Точка, не мала значення.

Ідеологію наших заходів забезпечували Філенко та Стецьків. Вони вміли народити ідею. Моє завдання було забезпечити виконання. Наприклад, акцію висунення кандидатом Віктора Андрійовича, яка відбулася влітку на Співочому полі, теж згенерували Філенко й Стецьків… Вони могли одним рядком із трьох слів написати мету. Під мету визначається час та місце проведення. Підкреслю, тоді майже не має значення, де це відбувається. Має значення, заради чого ти це робиш. Далі – воля людей.

Ну, зробили вони “Майданс”… Влада хоче потанцювати з народом? Ну, потанцюйте. А народ узяв і захопив Пенсійні фонди в регіонах.

Але вони не розуміють сили людей. Якщо пенсіонери ринуться, то розберуть сцену “Майдансу” по плитці. Стіну ж Бастилії розібрали по цеглині. Спроба підмінити людські почуття “механізмами” приводить до примітивного розуміння людського настрою та суспільства. Зрозуміло, що це технологія недопуску другого Майдану...

До речі, для мене центром залишалася Софія. Я запитував 21 листопада Філенка: ну чого ми не обрали Михайлівську? Він каже, Майдан – це символ. Я кажу, Софія теж символ. Вони кажуть, Центральна Рада починала біля Софії, і в них нічого не вийшло.

Який глибокий стратегічний розрахунок...

До речі, коли 21 листопада Ющенко приїхав голосувати на дільницю у Федерацію профспілок, то скелет сцени вже стояв...

Хтось із журналістів написав, що не жаліє, що стояв на Майдані, але жаліє, що там стояв Ющенко. Ви поділяєте таку позицію?

Слава Богу, що в нас кожна людина може сказати те, що вважає за порібне.

Починаючи з 1995 року українські політичні кола дивилися на Ющенка як на надію. За ним у якомусь сенсі йшло полювання з боку політичних сил. Хто його лише не запрошував до себе. То НДП, то Рух, то ПРП, навіть Аграрна партія... Очевидно було, що міф приростає.

Я не знаю, наскільки стожильною потрібно бути людиною, щоб, зайшовши в ці коридори, не згубити себе. Як наївшись цього лайна, не потонути в цьому. Це безкінечне протистояння зі стінами, з ідіотськими правилами гри. Це дуже складне завдання... Віктор Андрійович деколи томився тими стінами.

Маленьке порівняння. Я бачив шаленіючого від задоволення Кучму, який по телефону вщент розносив Мітюкова (міністра фінансів) і бачив, як невміло Віктор Андрійович натискав кнопки, телефонуючи міністрам. Для нього підійти до системи, яка забезпечує прямий зв’язок, було покаранням. Іноді він по дорозі від крісла до цієї кнопки зупинявся й повертався назад.

Але я бачив і іншого Ющенка. Я бачив, як він із нестерпним криком накидався на нас. Хоча він цього ніколи не дозволяв собі, коли ми були колегами. Я бачив деколи, як він неадекватно оцінює ситуацію.

Я був серед того обмеженого кола людей, який дозволяв собі сказати Ющенку правду. Коли я починав говорити правду, він інколи піднімався і йшов геть. Коли він зірвався на журналіста, я кажу: Вікторе Андрійовичу, ну чому ви не даєте йому право чогось не знати.

Більш одиноких людей, ніж Кучма, Ющенко, Янукович у тих кабінетах я не бачив. У них по-різному було на столі, на стінах. Але коли я слухав котрогось із президентів, то хотів їм сказати: твої повноваження обмежуються квадратами цього кабінету.

Уявіть собі, ніякої свободи – це клітка.

Я щасливий, що стояв на Майдані, мені не соромно, що там стояв Ющенко. Бо ми не знаємо, як оцінять період діяльності Ющенко через двадцять років. Я, наприклад, дивувався, як протягом п’яти років тричі мінялися оцінки діяльності Кеннеді. Я завжди просив звертати увагу на те, як статую Наполеона спочатку піднімали на Вандомську колонну, а потім знімали її, і завжди дякували людям, які десь зберігали цю статую.

Чи є серед ваших друзів по Майдану ті, з ким би ви вже не хотіли святкувати сьому річницю?

Ні, таких нема.

Розмовляла Лана Самохвалова

Фото - УНІАН

завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся